Читаючи «Казку про яян» Емми Андієвської, ти, мабуть, помітив, що вона незвичайна — не така, як ті, що доводилося тобі читати раніше. Незвичайним, напевне, у цій казці є яскраво виражена мораль, повчання, саме ця ознака наближає її до літературного жанру — притчі з яким ти вже ознайомлювався в початкових класах.
Притча<span> — це повчальне алегоричне оповідання з чітко висловленою мораллю. Чимало притч можна знайти у Біблії та в давньоруських збірниках. Пізніше їх використовували у своїй творчості письменники й художники. За змістом, як ти вже переконався, притча близька до байки, а іноді й до казки, але, на відміну від байки, у притчі немає алегоричних персонажів з рослинного й тваринного світу. Різниця ж між притчею та казкою полягає в тому, що в притчі яскраво виражена мораль, що, до речі, властиво і байці. Притча переважно повідомляє про подію, з якої читач робить повчальний висновок.</span>
Притча - один з улюблених жанрів Івана Франка («Притча про радість і смуток», «Притча про вдячність» та ін.).
Емма Андієвська в назві історії про яян сама визначає жанр твору — казка («Казка про яян»). Але оскільки в ній яскраво виражені ознаки не лише казки, а й притчі, то її жанр можна визначити як казка-притча. Рекомендуємо тобі прочитати й інші казки-притчі Емми Андієвської, зокрема «Казку про говорющу рибу».
Однією з найвідоміших є народна притча «Без труда нема плода». Це повчальне оповідання про життєву пригоду, воно утверджує справедливість народної моралі. Ви її добре пам'ятаєте з четвертого класу. У цій притчі розповідається про те, як чоловік пригостив вовка хлібом. На запитання сірого, де ж береться така смакота, чоловік довго розповідав, як із зернини вирощують, а згодом і печуть хліб. Тоді ж вовк йому говорить: «Смачно, та клопоту багато». На що чоловік і відповів: «Твоя правда, але без труда нема плода».
Наше дитинство, спогади, хвилювання, радість, веселощі …
Здавалося, що все на світі так просто, легко. Наша домівка, школа, друзі і ми не маємо хвилини вільної. Поки ми ще діти, не замислюємся ні над чим. Але час, як ми знаємо, невпинно лине, летить, як швидкий потяг. І ми не помічаємо - а вже дорослі. Відразу з’являються непередбачувані проблеми, питання, а все це змушує нервувати, непокоїтися. Часом, навіть буваєш неуважним, неврівноваженим, іноді злим. Та це нічого. Авжеж, усе це природньо, бо ми робимо крок у дорослий світ. Не помітно закінчується безтурботне, веселе, дитяче життя…і ми поступово розуміємо, що воно вже не повернеться ніколи… Але тобі хотілося б зупинити ті прекрасні хвилини щасливого дитинства і назавжди лишитися радісним, безтурботним дитям. Але, на жаль, сторінка цієї історії перегорнута. Та як би ми не кричали, не хотіли повернути ту мить, та наші слова вже беззвучні. Незабаром ми починаємо відчувати, що наше щастя ніколи не завітає до нас. Звикаєш до цієї думки і тоді перетворюєшся на людину, яка вже нічого не чекає від життя, розчаровується, думаючи, що щастя немає. Але в цю саму мить ми повинні вірити у своє тепле, радісне майбутнє, боротися за нього і тримати щастя на відстані не більше як на сантиметр. Звичайно, світ щастя у кожного свій. Хтось лише любить гроші, коштовні речі; хтось полюбляє бути вищим за всіх, інший чекає від життя трішки добра, тепла, поваги, любові, сімейного затишку. Та кожна людина - коваль свого щастя.
Щоб бути більш патріотичною людиною пам"ятати про славних козаків що відвоювали нам Україну як частку певнї землі.
Михайлик — це маленький хлопчик з безпосереднім та щирим сприйняттям навколишнього світу. Як і всі діти в цьому віці, він любить дурачитися і радуватися життю. І хоча він і живе бідно в важкий післявоєнний час, але це не заважає йому насолоджуватись взимку катанням з гірки на ночовках, а влітку жменька спілих черешень приносить йому справжнє щастя. І хоча він іще зовсім малий, але його вже турбуть зовсім не дрібні проблеми: як дістатися до театру, в кого б випросити цікаву книжку.
Більш за все Михайлик хотів вчитися, тому він рано почав читати і книжки йому стали мудрими порадниками та вірними друзями. Навіть те, що хлопчик немав взуття, одягу, зошитів та підручників, його не зупиняло йти до своєї мети – стати вчителем. Він власноруч виготовляв чорнило і взимку босоніж бігав до школи, або, загорнувши в кирею, через усе село його носив батько.
З раннього дитинства в чесних і працьовитих односельчан, він вчиться любові до рідного подільського краю, щирості, співчуття та людяності, і вже вміє відрізнити злих лицемірних людей від добрих справедливих. Він поважає працю дорослих і з радістю допомагає своїм батькам. Рідні були для нього найкращими вчителями. Від батька він навчився поважати багату на врожаї землю та трудівників в полі, від мами – любити природу рідного краю та з добротою відноситися до людей, від діда навчився бачити в простому прекрасне та незвичайне, а також дотепного гумору та бути майстром на всі руки.
Оточуючі люди також із задоволенням спілкуються з ним, зокрема, Мар’яна намагається йому допомогти, для дівчини Люби він є найщиріший друг, а дядько Себастіян часто проводить з ним вечори. Михайлик лише починає формуватися як особистість, а дорослі вже бачать великий потенціал в цього хлопчика, адже Михайлик не лише кмітливий і розумний, а ще й цілеспрямований, так як для того, щоб дістати нову книжку що лише він не вигадує.
Дід пророкував йому: «Будеш іти межи люди і вибивати іскри…» і пророцтво збулося. З сільського маленького нікому невідомого хлопчика виріс великий український письменник, який не забув свої корені, і добре пам’ятає всіх рідних і односельців, завдяки яким його мрія збулася.
Дорога,Анно.Ти мені дуже сподобалась.Я вірю,що ти мені напишеш.Я хочу все про тебе дізнатися.Де ти живеш,чим займаєшся,що ти любиш.Я хочу з тобою потоваришувати.Ти мене дуже надихаєш.Ти можеш знайти в сірому, сумному, щось кольорове,добре,можеш кожного звеселити.Продовжуй в цьому дусь!
З найкращими побажаннями (ім'я)