Роман у віршах «Маруся Чурай» — твір багатогранний, у ньому поєднане й епічне начало (історичні відомості), й ліричне (глибокі почуття героїв), і філософське підґрунтя.
...Велике діло — писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
<span>Піснями і невільницьким плачем. </span>
<span>Історія — складна річ. Скільки ми знаходимо різночитань, гіпотез, думок щодо історичного процесу, багато суперечностей і в документах, а ще більше суперечностей в інтерпретації цих документів, скільки перекручень зазнала історія з боку ідеологічних доктрин... То де ж шукати справжню історію? Напевне, саме «на своїй землі», написану плугом, шаблею, мечем і піснями, надзвичайною кількістю прекрасних шедеврів пісенної творчості, що їх створив український народ. Саме таку живу, піснями писану історію відображує у романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко. </span>
<span>Зображений у романі історичний час — доба Хмельниччини, XVII століття — є суперечливим часом... Хоч який історичний час в багатостраждальній історії нашого народу не був суперечливим? Дослідники стверджують, що зафіксовано близько 200 000 українських народних пісень. Мені навіть важко уявити таку кількість! 200 000 пісень, кожна має свій сюжет (якщо не подієвий, то сюжет ліричний), кожна була кимсь складена і стільки разів виконана різними людьми, поки усталилася, стала народною! Якщо приблизно підрахувати, виходить, що для того, щоб проспівати усі українські народні пісні, якщо співати одну пісню на день, не повторюючись, необхідно близько 550 років!.. </span>
<span>Відповідно, кожна більш-менш важлива подія в житті нашого народу супроводжувалася піснями, виспівано було кожну радість і кожен біль... Тож не дивно тепер, що звичайна дівчина із талантом до співу стала справжньою національною героїнею, символом, людиною з легенди... Багато уваги поетеса приділяє і звичайним людським почуттям, хоча чи можна назвати святе почуття любові звичайним? Історія кохання Марусі та Гриця також ніби взята з народних пісень... </span>
<span>У романі «Маруся Чурай» майстерно поєднується історичне, ліричне та філософське. Григір Тютюнник колись сказав: «Пісня — це коли душа сповідається»... І насправді, пісні Марусі Чурай є сповіддю її душі і водночас сповіддю народної душі, бо в них вона відображує не тільки власні переживання, але й народні звичаї та вірування, історичні події, легенди про битви та походи. </span>
<span>Мені сподобався роман «Маруся Чурай» зокрема й тим, що він є по-справжньому близьким мені твором: хоч у романі немає пафосу та урочисто піднесених слів, він є патріотичним та українським до останнього свого рядка. Картини народної вдачі, обрядів, героїчних походів та боротьби за свободу, картини української природи — все це поєднується гармонійно та поетично в єдину неповторну картину. Маруся Чурай бачить свою землю, і її бачення мені дуже імпонує: </span>
Усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
<span>що хоч спинись і з Богом говори.</span>
У людини безліч чеснот: доброта, щедрість, чуйність, уміння співчувати і любити і багато інших. І усі вони засновані на любові людини до людини. І є ще така щиросердечна якість, як милосердя. І воно теж спрямоване на те, щоб довести, що несправедливе латинське крилате висловлення "Людина людині вовк". Але мені здається, що саме милосердя виявляти найважче. Для того щоб бути милосердним, потрібно уміти прощати. Потрібно бути щирим гуманістом. Тому що споконвічно милосердя було проявом великодушності до поваленого ворога. Та й зараз, на мій погляд, милосердя — це прояв великодушності до того, до кого не хочеться його проявляти.
Легко поспівчувати бабусі в переході метро, поклавши їй у протягнену долоню кілька монет. Легко здаватися щедрим, купити молодшій сестричці не звичайні льодяники, а шоколадні цукерки. Легко бути добрим, допомагаючи молодій мамі нести коляску на сьомий поверх. І як же важко утриматися від того, щоб не "добити", не знищити, не деморалізувати цілком переможеного ворога. І ще: бабуся побажає здоров'я на подяку за милостиню, сестричка поцілує в щічку липкими від шоколаду губами, молода мама гаряче подякує за допомогу. Адже відповіддю на добро найчастіше буває добро. Тільки ворог за милосердя навряд чи подякує. А може зненавидить, хто знає.
Важко допомагати тому, з ким ти в поганих стосунках, але хто насправді має потребу у твоїй допомозі або твбїй поблажливості. Іноді бути милосердним нестерпно важко. І, зрозуміло, це дано не кожному. І мені навіть здається — тільки обраним.
Я - маленьке зернятко. МенІ так добре висіти на гілочці у моєї мами - великий гарні березі. Але що сталося? Ай-Ай-ай! Вітер зірвав мене і несе кудись...Тепер я впала вниз, на землю... Мене присипало чимось темним...Хм.. Тут темно, але тихо. Лежу-лежу, іноді чути , що вітер свистить нагорі. Але мені тут зовсім не холодно, а навіть затишно і тепленько. Скільки ж ще мені тут лежати? І що ж буде далі? А зараз все тепліше стає. Ай, що це таке лоскотиться? Так це ж вода! Як вона сюди дісталася? Мені так добре з нею! Я зовсім розбухла від неї... У мене раптом з'явився маленький зелений листочок! Зовсім як у матусі! Я тягнуся-тягнуся, і ось мій маленький листочок піднявся вгору до сонечка. Як же мені добре! Я буду рости і сама стану такою ж гарною як моя матуся-берізка!!!
<span>Ну как-то так,, придумала))) Можете сократить, что не понравится)))</span>