2. Якщо чоловік кине на чоловіка підозріння в чарівництві і не доведе цього, - той, на кого кинуто підозріння в чарівництві, повинен піти до Ріки і кинутися в Ріку. Якщо Ріка поглине його, - обвинувач його може забрати його дім; а якщо Ріка цього чоловіка очистить від обвинувачення і він лишиться цілим, - того, хто кинув на нього підозріння в чарівництві, слід убити, а той, хто кидався в Ріку, дістає дім свого обвинувача.
§ 3. Якщо чоловік, виступивши в судовій справі із свідченням про злочин, не доведе сказаних ним слів, то, якщо це - судова справа про життя, цього чоловіка слід убити.
§ 4. Якщо ж він виступив із свідченням в судовій справі про хліб або срібло, - він повинен зазнати кари, визначеної в такій судовій справі.
§ 5. Якщо суддя винесе вирок, ухвалить рішення, виготовить документ з печаткою, а потім свій вирок змінить, - цього суддю слід викрити в зміні вироку, і він повинен сплатити в 12-кратному розмірі позов, поданий у цій судовій справі, а також повинен бути в раді скинутий з свого судового крісла і не може ніколи знов сидіти з суддями на суді.
§ 6. Якщо чоловік украде майно бога чи палацу, - його слід убити; і того, хто прийме з його рук украдене, слід убити.
§ 7. Якщо чоловік купить з руки сина чоловіка чи з руки раба чоловіка без свідків і договору або візьме на схов срібло чи золото, чи раба, чи рабиню, чи вола, чи вівцю, чи осла, чи що б там не було, - цей чоловік злодій, його слід убити.
§ 8. Якщо чоловік украде вола, чи вівцю, чи осла, чи свиню, чи човен, то, коли це боже або коли це палацове, він повинен віддати це в 30-кратному розмірі, а коли це належить мушкенуму, - він повинен повернути в 10-кратному розмірі; а коли злодієві нічим віддати, то його слід убити.
§ 9. Якщо чоловік, у якого пропало що-небудь, знайде свою річ в руках іншого чоловіка, і той, у кого в руках знайдеться ця річ, скаже: "Мені, мовляв, продав її продавець, я купив її при свідках, мовляв", а хазяїн цієї речі скаже: "Я поставлю, мовляв, свідків, які знають мою річ", то покупець повинен привести продавця, що продав річ, і свідків, при кому він купив; так само і хазяїн цієї речі повинен поставити свідків, які знають його річ. Судді повинні розглянути їх справу, а свідки, при яких віддано купівельну плату, і свідки, які знають ту річ, повинні розповісти перед богом те, що вони знають. Продавець - злодій, його слід убити; хазяїн речі повинен одержати її назад, покупець повинен взяти відважене ним срібло з дому продавця.
§ 10. Якщо покупець не приведе продавця, який продав йому, і свідків, при яких він купив, а тільки хазяїн речі поставить свідків, які знають його річ, покупець - злодій, його слід убити; хазяїн речі повинен одержати свою річ.
Admixer
§11. Якщо хазяїн речі не приведе свідків, які знають його річ, - він брехун, зводить наклеп, його слід убити.
Практически все источники весьма выразительно с привязкой к определенной территории фиксируют славян лишь с середины I тыс. н. э (чаще всего с IV), т. е. Тогда, когда они выступают на исторической арене Европы как многочисленная этническая общность.
Античные авторы знали славян под различными этническими именами и, прежде всего, вендов. Впервые этот этноним встречается в естественной истории Плиния (середина I в. н. э.), не считая упоминания Геродотом племени энетов, обитавших на Северном побережье Адриатического моря. Плиний называет вендов в числе племен, соседствующих на востоке с группой германских племен – ингевонами: «земли до реки Вистулы обитаемы сарматами, вендами, скифами, гиррами». Скорее всего это были области в бассейне Вислы и, может быть, более восточные земли.
К концу I. в н.э. относятся сообщения о вендах Корнелия Тацита, характеризующего их как довольно большую этническую группировку. Тацит указывает, что венды жили между племенами певкинов (северная часть Нижнего Подунавья) и феннов, занимавших территорию лесной полосы Восточной Европы от Прибалтики до Урала. Точное место локализации вендов указать не представляется возможным. Трудно сказать к тому же, были ли венды времен Тацита славянами. Существует предположение, что венды в то время ассимилировались со славянами и получили их имя. И если о вендах Тацита можно спорить, то венды уже более поздних авторов – это несомненно славяне, т. е. с VI в. н. э.
Более значительны сведения о славянах середины I тыс. н. э. Теперь славяне называются своим именем - словены, наряду с которым упоминаются анты, а Иордан знает и прежнее имя – венды. Византийские авторы – Прокопий Кесарийский, Агафий, Менандр Протиктор, Фиофилакт Симокатта, Маврикий – описывают в основном славян Подунавья и Балканского полуострова, что связано с вторжением славян в пределы Восточно-Римской империи (VI – VII вв.). В сочинениях византийских авторов сообщаются с ведения о разных сторонах жизни и быта славян.
Более существенные сведения для исследования проблемы славянского этногенеза имеются в труде готского епископа Иордана. Его труд позволяет установить связь между славянами и вендами античных писателей. По Иордану венды – суть славяне. Из сообщений видно, что в VI в. славяне заселили широкую полосу, простиравшуюся от Среднего Подунавья до нижнего Днепра.
Информацию о жизни и быте восточных славян дают не только византийские авторы, содержится она и в географических компиляциях крупнейших арабских географов 2-й половины IX – X вв.: Ибн – Хаукаля, ал-Балхи, ал-Истархи и др.
О славянах повествуют и полулегендарные сведения в скандинавских сагах, в эпосе франков, германских сказаниях. Однако следует иметь ввиду, что содержащиеся в них сведения далеко не безупречны. Они не полны, часто отрывочны, а порой и противоречивы. И в исследованиях истоков исторической жизни славянства только одних письменных источников явно не достаточно.
