Система вассалитета состояла в иерархическом подчинении феодалов друг другу. Во главе всех феодалов в государстве был верховный сюзерен, обычно король, он жаловал землю (феод, лен, фьеф) своим вассалам — герцогам и графам, а те в свою очередь жаловали ее баронам и далее бароны рыцарям.
Создание антигитлеровской коалиции стало ответом западных стран на агрессию Германии против европейских стран в целом, и СССР в частности. В июле 1941г. было заключено соглашение между СССР и Британией, в котором стороны договорились предпринимать все возможные усилия в борьбе с фашизмом. В соглашении был пункт об оказании экономической и военной помощи СССР, который вступил в силу практически сразу после нападения Германии на СССР. Напомним, что Британия вступила в войну после нападения Гитлера на Польшу в 1940м году, поскольку являлась гарантом независимости Польши. Однако трем участникам анти-гитлеровской коалиции (СССР, Британия и США) никак не удавалось договориться об открытии второго фронта против Германии. Впервые страны коалиции достигли согласия по этому вопросу в ходе встречи на высшем уровне в Тегеране в конце 1943 года. Весной 1944г., с высадки англо-американской пехоты в Нормандии (север Франции) началось открытие второго фронта против Германии. На самом же деле, англо-американские союзники заняли с самого же начала выжидательную позицию, и, несмотря на весьма активную поддержку СССР вооружением и продовольствием, ждали истощения и поражения одной из воюющих сторон, обе из которых считали для себя враждебными. Открытие второго фронта во многом было предопределено победой советских войск под Сталинградом, приведшей к огромным человеческим жертвам и полному разрушению Сталинграда и окружных городов и сел. США и Британия опоздали с открытием второго фронта в плане геополитики, т.к. советские войска в итоге освободили от фашизма половину Европы, в том числе половину самой Германии, и установили там просоветские коммунистические режимы, что явно не входило в планы Британии и США, что, в свою очередь, после победы над Германией, привело к распаду коалиции и началу "холодной войны". Напомним также, что в г. Фултоне (штат Миссури) выступил с речью Уинстон Черчилль, призвавший к так называемому "железному занавесу" против СССР, об'яснив это расширением коммунистического влияния СССР и попыткой захвата все новых и новых стран, имея ввиду намерения Сталина оставить войска в Северном Иране и вернуть территории Западной Армении, захваченные Турцией в 1915-1923 годах обманным путем (взамен Ленину было дано обещание на построение социализма в Турции, на деле оказавшееся блефом и вымогательством у Сов. России в качестве помощи на это двух кораблей, груженных золотом).
У наслідок революції 1917 –
1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із
Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна
розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і
російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові
влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх
власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і
громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії –
“боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто
національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні,
партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися
з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації,
тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник,
Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає
неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та
створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася
б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській
імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в
рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська
інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне
винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в
лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної
Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком
сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”. <span>
<span>Оскільки український етнос з його волелюбністю,
приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для
створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення
нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої
частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний
штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного
українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та
масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце
чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського
народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був
тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий
елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава
Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.</span></span>
