<span>Средневековье было закономерным и необходимым этапом развития христианской цивилизации. В Средневековом европейском обществе личность человека в целом ценилась выше, чем в Античности, хотя бы потому, что средневековое мировоззрение, проникнутое духом христианства, не выделяло человека из окружающего мира, из-за склонности к целостному видению мира. Следовательно, нельзя говорить о духовной диктатуре церкви над средневековым человеком, которая якобы препятствовала развитию личности. На Западе Европы церковь обычно играла стабилизирующую, консервативную роль, то есть как раз обеспечивала благоприятные условия для развития личности. Представить духовные искания средневекового человека вне церкви невозможно. Именно познание мира и Бога, вдохновляемое церковными идеалами, породило красочную, многообразную, живую культуру Средневековья. Именно церковь создавала университеты и школы, поощряла богословские диспуты и книгопечатание.</span>
Может это подойдёт
.............
Liberum veto — принцип одноголосного прийняття рішень, який в головних рисах утвердився у сеймовій практиці Речі Посполитої наприкінці XVI ст. Полягав у збереженні за меншістю права не допустити затвердження обговорюваного закону. liberum veto — право кожного депутата своїм вето зупинити діяльність сейму з анулюванням усіх раніше затверджених цим же сеймом положень (скасоване 1791 р.). За підрахунками В. Чаплинського через протести меншості у 1550–1600 рр. скінчилися безрезультатно 9 із 40 сеймів, у 1600–1650 рр. — 6 із 46; у другій половині XVII ст. число зірваних сеймів зросло до 35%.
Слід враховувати, що «liberum veto» не було насправді настільки
руйнівним як це часто змальовується в публіцистиці. Це був робочий
інструмент за системи прийняття одноголосних рішень. Оскільки багато
людей ніяк не можуть мати однакову думку, то подібна одностайність
досягалася за рахунок прийняття взаємоузгоджених компромісних рішень, консенсусу. Основна сеймова діяльність таким чином переміщалася в кулуари
і полягала в узгодженні позицій та вироблені прийняттного для всіх
рішення. Хоч формально «liberum veto» накладалося одним послом (депутатом) сейму, але насправді за кожним таким одинаком стояла значна, опозиційна до більшості група.
Тадеуш Рейтан вважається одним з останніх, хто позитивно застосовував вето «Liberum veto»
Объяснение:
Яросла́в Влади́мирович (в поздней историографической традиции Яросла́в Му́дрый; ок. 978[1] — 20 февраля[2][3] 1054, Вышгород) — князь ростовский (987—1010), князь новгородский (1010—1034), великий князь киевский (1016—1018, 1019—1054).Яросла́в Володи́мирович[3] (983 / 987 — 17/20 лютого 1054) — руський князь із династії Рюриковичів. Великий князь київський (1015–1018, 1019–1054). Князь ростовський (988–1010) і новгородський (1010–1034). Другий син київського князя Володимира Святославича від полоцької князівни Рогніди[4]. 988 року, за наказом батька, став намісником у Ростові. Був одружений з Інгігердою, шведською принцесою[5]. Після смерті старшого брата Вишеслава переведений до Новгорода[4]. 1014 року намагався унезалежнитися від Києва, відмовився виплачувати батькові данину (Володимир готував похід на Новгород, але 15 липня 1015 року помер). Взяв участь у міжусобній боротьбі за владу з братами, в якій загинули Борис, Гліб і Святослав. 1019 року переміг київського князя Святополка на Альті. 1026 року уклав угоду із братом Мстиславом, поділивши Руську землю по Дніпру; отримав Київ з Правобережжям, а Мстислав — Чернігів з Лівобережжям. Після смерті Мстислава (1036) став одноосібним володарем Русі. Доклав багато зусиль до зміцнення держави. 1036 року розбив і назавжди відкинув від Києва печенігів[4]. На початку 1030-х років відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку волость[4]. Здійснив успішні походи проти ятвягів і литовців[4]. Розширив межі середньовічного Києва, спорудивши «місто Ярослава», окрасою якого стали Золоті ворота та Софійський собор (1054)[4]. Започаткував укладання першого літописного зводу 1037—1039 років та першого писаного зводу законів — «Руської правди». Мав велику родину, уклав шлюбні відносини з багатьма європейськими правителями. За численні реформи та досягнення, що мали позитивний вплив на розвиток Русі, отримав прізвисько Яросла́в Му́дрий. Помер у Вишгороді[1], похований у Софійському соборі. У православній церкві прославлений як благовірний (тобто православний святий з монархів)[6]. Хрещене ім'я — Георгій (Юрій); також — Ярослав-Юрій Володимирович. У західній традиції — Яросла́в І.