На мою думку, дев'ятикласником бути не складно, але і не легко.
По-перше, дев'ятий рік навчання - це майже доросле життя, це складний та відповідальний вибір майбутнього. По-друге, у дев'ятому класі дуже велике навантаження: багато нового матеріалу, поглиблене вивчення деяких предметів, підготовка до екзаменів.
Але з іншого боку, дев'ятий клас не складний, порівнянно с одинадцятим, або навіть з універсітетським курсом. Учні ще мають змогу відпочити після занять, відвідати гуртки, зайнятись тим, що подобається.
Отже, дев'ятикласникам і легко, і складно під час навчання. Найголовніше у будь-якому класі - це відповідально ставитись до навчання, не накопичувати боргів до кишені та усе вчити.
Кожен пишається країною.в якій живе.Завжди хоче сказати про неї хороше слово.
Мова нашого народу- українська.Мова-це цінний дар,який дано людині.За допомогою мови люди спілкуються.думають.пізнають світ,рередають одне одному досвіт.
В усіх народів є своя мова.Мова береже історію свого народу.Вона є державною мовою .Українську мову вважають однією з найбагатших мов світу.Нашу українську мову особливо відзначають іноземці.
Кожне слово-це ніби діамантова намистинка. Милозвучна,як солов"їна пісня.
Бережімо нашу мову! Будьмо ж мудрими!Рідна мова -це наший скарб.
Треба оберігати природу. Тому що, не оберігаючи природу всі почнуть ламати кущі, мурашники, зрізати дерева тощо. Мурашники треба загорожувати, щоб їх не ламали. Взимку робити птахам годівниці. Поливати квіти, малі дерева. Не треба і забруднювати природу. Якщо кожен почне забруднювати природу тоже краєвиди не так вже і будуть радувати око. Зараз дуже багато людей забруднюють природу, бо кидають сміття де попало, і в яри, і в ліси і навіть у річки. Тому природи треба оберігати.
Ніщо так легко не зводить, зближаючи і єднаючи нас, як дорога.
Міжміська електричка шуміла через поля. Не було нічого дивного й незвичайного, коли, зустрівшись в електричці, я відразу заприяз нився зі скульптором Іваном Будним. Мені ім понувало його відкрите, розумне обличчя. Різ кий злам брів, стулені губи і, як вмерзлі обіч невеликого рота, складки свідчили не лишепро вольовитість, а й про те, що цей чоловік уміє стримувати задушевність, не виставля ючи її напоказ, як сентиментальну нікчем ність.
Менш ніж через чверть години я довіда вся, що він їде на день народження своєї мате рі в рідне село Чорний Дунаєць.
Коли електричка зупинилась, Іван Будний ніяково, аж якось знічено запропонував:
— А то ходімо... Побачите мою роботу, од ну з моїх робіт.
Ми висіли з електрички. Перед нами, кіло метрів півтора від полустанка, відкривалося село, островуючи серед хлібів. За роздумами я й нестямився, як заасфальтованою доріж кою підійшли до пам’ятника.
— От! — тільки й мовив скульптор, і я здо гадався: одна з його робіт.
Пам’ятник жінці — Мотрі Будній, як свід чив напис — стояв на низькому постаменті.
— Кілька слів про себе. Дозволите? Ба чите, я народився в евакуаційному обозі — на шляху, на початку війни. Обоз зупинився в цьому селі. Налетіли літаки, посипалися бомби. Я так і не знаю, хто була моя мати. Мо тря Будна знайшла мене, немовля, серед міси ва людських тіл і крові. Знайшла, принесла і прийняла до своїх шести. Її чоловік не повер нувся з війни. Ми росли чередою. Я завжди хотів їсти. Найбільше — деруни. Гарячі, зі сковороди. Перші були мої. Сусідки дорікали й шпетили маму: «Та він тобі голову об’їсть. Хіба мало, що ти вдова солдатка? Хіба ти його народила?» А мама відповідали: «А таки так, я народила його з народної біди...» Мати тяж ко робили. Буряки, буряки — ланище, а на ньому і мати і ми, діти, з ними. Перепочивши, мати підіймали свої руки й казали: «Пальці, діти пальці — сини, дочки мої...»
Ми мовчки стояли перед пам’ятником. Обличчя Мотрі Будної було повне великої муки і великого болю, але не виражало приреченос ті. Різець скульптора вловив безперервний, безконечний рух мислі на її задуманому чо лі — робити діло, бо воно спільне. Хіба ми всі не коріння одного дерева? Цей різець вловив і сам висвіт материнської душі, який не згасає у зморшках під очима.
— Іване! Іване!
До нас, власне, до скульптора хтось гукав. Він відгукнувсь:
— А я вже тут! — Казав мені: — Мої брати і сестри — наша гал айстра. Ми кожного року збираємось на мамині іменини.
<span>До нас наближалися громадкою жін ки і чоловіки, ведучи дітей. Ішли, пропахлі сонцем,— народ серця, народ розуму, народ рук — до своєї матері.</span>