У кожної людини є своя мета в житті і своє уявлення про успіх. Для кого успіх – це матеріальний достаток, а для кого це, перш за все, досягнення гармонії з самим собою і природою. На мою думку, успіх повинен приносити задоволення. А чи принесе він бажаного, якщо досягати його не правдивим шляхом, а обманюючи людей або підлещуючись до них? Думаю, що ні. Тобто, заради справжнього успіху не можна кривити душею і намагатися знаходити компроміс з власним сумлінням
Яскравим прикладом залежності результату від способу його отримання є трагікомедія Івана Карпенко-Карого «Сто тисяч». Головний герой твору - Герасим Калита, - намагаючись примножити свої статки, зраджує своєму сумлінню і вдається до злочину. Він, усвідомлюючи всю сутність нечесної справи, погоджується на угоду про отримання фальшивих грошей. А потім же, сам втрапляє до паски злодіїв: гроші він не отримує, а ще й втрачає своїх п'ять тисяч. Цей приклад показує те, що нечесний шлях приведе до також нечесного успіху.
В звичайному житті, а не на сторінках книг, випадки досягання успіху нечесними шляхами вже встигли стати чимось буденним. Винятком не стало і моє життя. Один час, бачачи перед собою високу мету, я намагалась знайти найлегший шлях її здобуття. Прямуючі до цілі, я намагалась використовувати багато існуючих методів, серед яких були і хитрощі, і лицемірство, і лестощі. Але я дуже швидко стала помічати закономірність - чим гірші методи, тим менше задоволення приносить успіх, навіть якщо він досягнутий у повній мірі. Після таких вчинків, моє сумління не залишало в спокої душу ні на мить. Тоді я почала шукати, хоч і складніші, але правильні шляхи. І хочу запевнити кожного, що це дійсно дозволило мені повною мірою отримувати задоволення від справи і її успішності.
<span> Отже, щоб досягти успіху потрібно боротися і здобувати, виявивши наполегливість і правдивість, не стаючи до боротьби із власним сумлінням. Шлях до успіху, без сумніву, повинен бути чесним: інакше отримане й успіхом не назвеш. Тому так важливо з самого початку стати на вірний шлях, щоб потім не шукати втраченої дороги. </span>
Нещодавно ми усім класом їздили на екскурсію у зоопарк. Усім було дуже цікаво.Там побачили екзотичних тварин. З вольєру весело позувало маленьке шимпанзе, а ми робили чудові фотографії. Білий кокаду спритно лазив по розлогому дереві на своїй території. Насамкінець ми по черзі каталась на запряженому поні. На згадку купили чудові сувеніри, зробили безліч фото. Отримали велике задоволення від цікавої поїздки в зоопарк.
Перший православний храм у Вінниці був заснований у середині ХVІ століття і названий на честь свв. Косьми і Дем’яна. Він був дерев’яним і проіснував до 1832 р.
Придушення польського повстання проти Російської імперії 1830 року обернулось для етнічних поляків, що жили на Поділлі, ще й скасуванням католицьких монастирів. Зокрема, домініканський монастир у Вінниці було скасовано рішенням Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора від 19 листопада 1832 р. Він потрапив до числа десяти католицьких монастирів, ліквідованих у 1831-33 р. як таких, що „не відповідали своєму призначенню через незначну кількість ченців і нестаток засобів на їхнє утримання”. Отож, його приміщення було передано у підпорядкування православного духівництва, і храм перейменували в Преображенський собор.
Собор у різні часи відвідували поважні особи, імена яких вписано в історію. Першим серед таких 1847 року був Микола І з синами Олександром і Миколою. Через рік цар власноручно підписав проект реконструкції собору, яку почали лише 1860 року. 8 травня 1916 р. Преображенський собор відвідував і Микола ІІ, останній російський імператор.
Бував у цьому храмі й один із видатних вінничан — письменник Михайло Коцюбинський. І не просто бував. Тут Михайло Михайлович приймав Таїнства водохрещення і шлюбу. Не обходив храм й Микола Іванович Пирогов, який мешкав поблизу Вінниці цілих 25 років.
2.jpgЄпархіальний архів зберігає відомості й про відвідини храму іншим історичним персонажем – Симоном Петлюрою. “Наприкінці квітня 1920 р. Вінниця втретє стала столицею УНР. 5 травня о 10 годині ранку Головний отаман під звуки маршу вийшов зі свого вагона в супроводі військового міністра Сальського. Хор школярів-залізничників вітав отамана національним гімном. О 10-15 Петлюра прибув у собор”.
Пам’ятають стіни святині й візит сюди у 1920-му році керівника польської держави Юзефа Пілсудського.
Протягом ХХ століття собор двічі закривали. Вперше – 1930 року. Тоді храм перетворили на склад гуми. Вдруге – 1962-го, коли в церковному приміщенні розмістився спортзал.
У 80-х роках у приміщенні храму був розміщений зал органної і камерної музики, що проіснував до 1990 р., коли за рішенням обласної і міської влади собор знову передали Церкві.
Через декілька років над фасадом храму було добудовано дві бані. Приміщення набрало нинішнього вигляду, що має більше спільного з православним храмом.
Преображенський собор є окрасою міста, а його зображення часто використовується як візитівка Вінниці.
