Котик та півник
<span>Був собі котик
та півник, і були вони у великій приязні. Котик, було, у скрипочку грає,
а півник пісеньки співає. Котик, було, йде їсти добувати, а півник
вдома сидить та хати глядить. То котик, було, йдучи наказує:</span>
– Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
– Добре, добре, – каже півник, засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й підмовляє:
– Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця.
А півник їй:
– То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові
попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик
вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить:
нікого нема, тільки пшеничка попід вікном розсипана. Понадився півник:
– Піду-но я трошки поклюю, нікого нема, ніхто мене не зобачить, то й котикові не скаже.
<span>Тільки півник за поріг, а лиска за нього та й помчала до своєї хати. А він кричить:
Котику-братику,</span>
несе мене лиска
по каменю-мосту
на своєму хвосту.
Порятуй мене!
Котик поки почув, поки завернувся (далеко був), то вже й опізнився
лиску доганяти. Біг-біг, не здогнав, вернувся додому та й плаче, а далі
надумався, узяв скрипку та писану кайстру та й пішов до лисиччиної
хатки.
А в лисиці було штири дочки та їден син. То стара лисиця на влови
пішла, а дітям наказала півника глядіти та окріп гріти, щоб ото вже, як
вернеться, зарізати його та обпатрити.
– Глядіть же, – наказала, – нікого не пускайте.
Та й пішла.
<span>А котик підійшов під вікно та й заграв, ще й приспівує:
Ой у лиски, в лиски новий двір</span>
та чотири дочки на вибір,
п’ятий синко ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися,
чи хороше граю!
От найстарша лисичівна не втерпіла та й каже до менших:
– Ви тут посидьте, а я піду подивлюсь, що воно там так хороше грає?
Тільки що вийшла, а котик її – цок у лобок та в писану кайстру! А сам знов грає:
Ой у лиски, в лиски новий двір…
і т. д.
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту – цок у
лобок та в писану кайстру! Так усіх штирох виманив. А синко Пилипко
жде-пожде сестричок – не вертаються:
– Піду-но, – каже, – позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й вийшов з хати. От котик і його – цок у лобок та в писану
кайстру! А потім почепив кайстру на сухій вербі, сам – у хату, знайшов
півника, розв’язав, взяли вони удвох усю лисиччину страву поїли, горщика
з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.
<span>слушать-скачать>></span>
Спочатку хочеться зазначити, що багато творів Тарас Шевченко присвятив описам рідної природи. Він був справжнім патріотом, а тому любив свою країну понад усе. І, звісно ж, не міг залишитися байдужим до її краси.
У поезії «Над Дніпровою сагою» природа живе своїм власним життям. Вона ніби оживає перед поетовим оком, набуваючи людських рис. Читаючи цей вірш, я ніби бачу бурхливий Дніпро, який біжить у далечінь, а по його берегах розкинули віти пишні дерева:
Над Дніпровою сагою,
Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною.
Старий явір поет порівнює із козаком, що у самоті й посивів:
Стоїть старий, похилився.
Мов козак той зажурився.
Що без долі, без родини,
Та без вірної дружини…
Інші ж дерева, навпаки, порівнюються із молодими дівчатками, у яких ще попереду ціле життя, а тому вони безжурні й сміхотливі, співають пісень й не думають ні про що погане:
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дівчаточка, із гаю
Виходжаючи, співають…
Мені здається, що поет дуже влучно порівняв шелест листя із співом. Саме таке порівняння підсилює враження, ніби природа справді оживає. Узагалі, настрій цієї поезії досить веселий та бадьорий. Природа, яка в ньому змальована, ніби розцвітає яскравими барвами в кожному рядку.
Зовсім інше враження справляє уривок з поеми «Княжна» — «Зоре моя вечірняя». Увесь вірш нагадує ліричну пісню або колискову. Природа, яка постає перед очима читача, набуває якихось казкових, чарівних рис. Кожний рядок ніби віщує щось недобре. Це враження підсилюється образами нехрещених дітей та вовкулаки, а також криками сичів:
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
Яку полі на могилі
Вовкулак ночує,
А сич в лісі та на стрісі
Недолю віщує…
Природа у вірші ніби відпочиває від денної суєти: сонечко сідає за гори, дерева розпускають віти на води Дніпра, лише сон-трава розпускається вночі й цвіте чарівливим цвітом:
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти…
Тарас Шевченко досить оригінально відобразив красу рідної природи-неньки у своїх поезіях. Складається враження, що природа справді оживає. Я вважаю Тараса Шевченка справжнім митцем рідного слова.