<span>має - [ - o o] 1 пр., 2 гол. .</span>
Літературний рід : лірика
Жанр: ліричний вірш , що став народою лірикою
Вид лірики : громадянська і філософська
Ідея: викриття суспільних вад , "щасливий той , хто має чисте сумління"
Цієї осені занадто часто йшли дощі і майже не видно було сонця. Птахам в таку погоду важко літати, а тому голодно. Біля нашого багатоповерхового будинку влаштувалася зграйка горобців і синиць. Часто можна було бачити, як вони, настовбурчившись, сидять на дереві під вікном. Одного разу ми з братом насипали на підвіконня дрібного насіння і стали спостерігати. Прилетіла зграйка птахів і розсілася на гілках, майже біля самого вікна. Нарешті першим вирішився старий горобець, а за ним і інші його побратими. Воробь-и клювали, сидячи на підвіконні, а синиці хапали по одній насіннячку, відлітали, а потім поверталися за наступною. Варто було нам наблизитися до вікна, як птахи миттєво спурхували, але не відлітали, а сідали на гілки чимдалі.
Ми підсипали їм усе нову порцію насіння. З тієї пори кожен ранок наші спритні гості чекали нас на дереві. Була якась підкуплива беззахисність в цьому очікуванні. І ми не могли її обдурити. Щодня ми чим могли підгодовували птахів до тих пір, поки не потепліло і вони відправилися кудись - напевно, у пошуках іншої їжі.
Одного теплого осіннього дня ми з подругою пішли до лісу, який ще здалеку милував око своєю різнобарвністю. Красені клени привітно зустріли нас і ніби постелили нам м’який килим з опалого листя. Берізки ніжно вплітали своє листя у наші коси. Тільки поодинокі ялинки, які не змінили своє вбрання, стояли, немов розгублені діти, не розуміючи, чому господиня осінь їх не перевдягнула.
Ми так замилувалися побаченим, що не помітили, як вийшли на галявинку посередині лісу. Раптом почули якийсь шурхіт. Спочатку нам стало трохи лячно, але, опанувавши свій страх, ми прислухались, звідки линув невідомий звук. Тут і побачили під старим дубом невідомого нам птаха. Він бідненький нас перелякався і безпорадно намагався злетіти, але в нього це ніяк не виходило. Було перебите крильце. Ми трішки зачекали, поки птах призвичаїться до нашої присутності, підійшли ближче до нього. Коли він зрозумів, що ми не зробимо йому зла, то дався нам зловити. Я і Юля вирішили, що залишати його тут не можна тому, що це небезпечно для нього. Хоч нема нічого милішого для птаха, як небесний простір і воля, але залишати його з перебитим крилом не можна. Ми принесли його додому. Він залишився жити в мене.
<span> Спочатку птах був дуже сумний, забивався у куточок, але з часом призвичаївся. Батьки і Юля допомагали мені виходжувати пораненого птаха. Він реагував, коли його кликали Літун. Так його і назвали. </span>
Після школи ми з Юлею наввипередки мчали до Літунчика, щоб погратися з ним. Він очікував нас, виглядаючи у віконце. Так промайнула зима. Нам всім було дуже весело і здавалося, що Літунчик залишиться з нами назавжди.
З настанням весни я помітила зміни у поведінці мого вихованця. Він все частіше задивлявся у небо, став менше співати своїх пісень, менше весело підстрибувати і літати по кімнаті. Ми зрозуміли, що він сумує за своїми пернатими друзями, за вільним небом, адже недарма кажуть: «Краще гірка воля, ніж золота клітка». Сумно мені було розлучатися з моїм Літунчиком, але я зрозуміла, що для нього так буде краще.
Теплого весняного ранку ми винесли його на вулицю. Я розкрила долоньки. Пташка повернула до мене свою голівку. Я побачила радість в її очах. Пташка ще хвильку посиділа на моїх розкритих долонях, а потім, набравши повітря в свої маленькі груди, змахнула крильцями і злетіла на найближчу гілочку. Там вона почала весело співати і підстрибувати, а потім ще раз глянула на нас, змахнула маленькими крильцями, зробивши вдячний круг над нами, полетіла в сторону лісу. Мені стало сумно, але я намагалася розраджувати себе веселими думками, бо була впевнена, що пташка віднайде свою пернату родину, друзів.
<span> Оберігаймо флору і фауну наших лісів, лук, берегів річок, а багата наша природа віддячить нам сторицею.</span>
