1.Передові польські поети переводили Т.Г.Шевченка ще на початку шістдесятих років минулого століття
2.Хоч було вже пізно великий шістнадцети поверховий дім гув як вокзал чи аеропорт.
3.Не впізнаю себе :чому мені сімдесяти-літньому діду в один час стало жалко себе самого.
4.Під липою над самим джерелом стояв чотирьох гранний камінь.
5.Притрушені пилом втомлені трьох денною дорогою,аони сиділи мовчки.
6.Як добре жити мій друг,мій брат коли тобі дев`ятнадцять років!
7.Він стояв перед строєм і з таємною радістю слухав перекличку десятий,п‘ятнадцятий,сотий,двохсотий.
Серед гаю стояло десятків зо два вуликів. Золоті бджоли бриніли в золотому сонячному промінні, купчилися на вуликах біля вічок. У холодку під гіллястою
грушею сиділо двоє.
Зовсім білий дід нахилив своє пооране глибокими зморшками чоло. Велика біля борода спадала на товсту полотняну сорочку. Він мав широкі плечі й могутні жилаві руки. Дід склав ті руки на колінах і щось оповідав тихим, рівним голосом, іноді злегка киваючи головою. З-під його білих кудлатих брів блищали чорні, надзвичайно молоді очі.
Перед ним просто на землі сиділа дівчинка. Ні, не дівчинка, бо на голові в неї був маленький святковий очіпок. Вона тільки здавалася дівчинкою, бо з обличчя молоденька. Було виразно видно її мов намальовані чорні брови, маленький, трохи горбатий носик, червоні губенята і ніжне підборіддя. Трохи засмагле обличчя так і пашіло рум’янцем.
Тонка шия молодички вигиналась під разками намиста й дукачів. Біліла тонка сорочка з мистецьким вишиванням. Коліна обнімала картата плахта. Молодичка заслухалась дідового оповідання.
- У лісі живе полісун, - стиха оповідав старий. – Ходить із великою палицею і ганяє вовків, бо він вовчий бог. Тихий, як чоловік, тільки великий, як дерево… І від нього тіні нема… А в полі живе польовик. А в очереті над річкою очеретяник. Вибігає з очерету білим бараном і лякає людей. А в воді живе водяник, пакості чинить і греблі рве…
Перед могутньою постаттю обсипаного снігом старечої зими діда його маленька слухачка здавалася ніжною
Ясність (я с н' і ц')<span>розсідлати (р о с': д л а т и ), дні (д н' і), дрімаю(д р' і м а й у), корисні(к о р и с н' і), відділяти(в' і д': і л' а т и) , на гілці (г' і л ц' і), надзірковий (н а з' і р к о в и й ), спітнілий(с п' і т н' і л и й), стіна (с т' і н а), денний (д е н: и й), донський (д о н с' к и й), повсякчас (п о в с' а к ч а с), поодинці (п о: д и н ц'і), віденський(в' і д е н с' к и й), весняно(в е с н' а н о), зняти(з н' а т и ), твір (т в' і р), віконця(в'і к о н ц'а), свічадо (с в' і ч а д о), цвірінькати(ц в' і р' і н' к а т и ), сільський(с' і л' с' к и й), творці(т в о р ц' і), всі(в с' і), наприкінці(н а п р и к' і н ц' і), запізнююсь(з а п' і з н' у й у с') болгарський(б о л г а р с' к и й), селянський(с е л' а н с' к и й) кузня(к у з н'а), в казці(к а з ц' і), пізніше(п' і з н' і ш е), панський(п а н с' к и й).
На початку слова, в середині після голосної, після префікса, в складних словах після 1-ї частини слова літери ю, я, є, ї позначають два звуки. Буква й- завжди тверда, р - завжди м'яка.
Асиміляція відбувається в таких словах як розсідлати (з оглушується), донський (с удзвінчується), казці (з до с, оглується)
Дзвінка ніколи не оглушується, зате глуха завжди уздвінчується біля голосної</span>