Третье сословие (лат. tertius status, фр. tiers état) — во Франции старого порядка (с конца Средних веков до 1789 года) все группы населения за исключением привилегированных, а именно — духовенства (первое сословие) и дворянства (второе сословие). В отличие от первых двух сословий, третье сословие платило налоги. Верхушка третьего сословия (буржуазия) имела представительство на Генеральных штатах, а также доминировала в составе парижского и провинциальных парламентов.До XI века особенного различия между горожанином и поселянином не было, оба они находились под властью сеньора. С XI века начинается освобождение городских общин. Коммунальное движение, взрастившее буржуазию, было первым ударом, который был нанесен политической стороне феодализма. Сущность этого движения, послужившего сигналом и для деревень, заключалась в освобождении городов из-под феодального гнёта, появлении городских республик и возникновении в городах общественного класса — горожан, которые выступают, как третье сословие, наряду с духовными и светскими сеньорами. Хотя с VI по Χ века жители городов уже и начинают группироваться, но в обществе они ещё не играли роли: политических прав у них не существовало, а социальное положение их было тяжёлым.
Омывается водами Аравийского моря
У наслідок революції 1917 –
1920-х рр. в основній частині України встановилася принесена на багнетах із
Росії державність однопартійного, тоталітарного типу, яку, однак, можна
розглядати як компроміс між пробудженими українськими національними і
російськими окупаційними силами. Уже в 20-х роках ця чужа українському народові
влада змусила виїхати за кордон, репресувала або фізично винищила всіх
власників, підприємливих людей, усіх членів українських політичних і
громадських організацій (у тому числі й Української комуністичної партії –
“боротьбистів”), усіх чиновників Української Народної Республіки, тобто
національну, ще нечисленну, провідну верству. Але, щоб утриматися в Україні,
партія більшовиків, у якій українці становили мізерну меншість, мусила рахуватися
з потужним наростанням національних сил, тому підтримала політику коренізації,
тобто українізації. Формувалася течія націонал-комунізму (Микола Скрипник,
Микола Хвильовий, Олександр Шумський). Переконавшись, що процес стає
неконтрольованим і загрожує формуванням модерної української нації та
створенням самостійної української держави, яка, безперечно, швидко відмовилася
б від чужого їй тоталітарного режиму, а закамуфльованій під СРСР Російській
імперії – остаточним розпадом, російські окупаційні сили з 1929 року перейшли в
рішучий наступ проти українства як такого. Теза Й. Сталіна, що українська
інтеліґенція не заслуговує довір’я, означала на практиці тотальне фізичне
винищення в 30-х роках нової української еліти, що формувалася вже переважно в
лоні Комуністичної партії (більшовиків) України та Української Автокефальної
Православної Церкви. Початок винищенню було покладено “справою СВУ” – цілком
сфабрикованої Головним Політичним Управлінням “Спілки визволення України”. <span>
<span>Оскільки український етнос з його волелюбністю,
приватновласницькою психологією та глибокою релігійністю взагалі не годився для
створення “єдиного радянського народу – будівника комунізму”, то обезголовлення
нації було доповнене (під виглядом “розкуркулення”) ще й ліквідацією кращої
частини українського селянства. Масовий спротив колективізації був зламаний
штучно викликаним голодом. Унаслідок масового винищення й депортації корінного
українського населення на Схід (а під час Другої світової війни й на Захід) та
масового “доприсєлєнія” (це тодішній офіційний термін) на його місце
чужорідного населення – носія тоталітарної ідеології, генофонд українського
народу – носія демократичного, волелюбного, християнського світогляду – був
тяжко підірваний і значно змінений у гірший бік. Адже винищувався найкращий
елемент. Проте мусимо погодитися, що українці як нація, за висловом Мирослава
Мариновича, теж мають на собі “гріх комунізму” і тяжко його покутують.</span></span>
Причинами войны являлись:
1.Желание России приобрести богатые территории Финляндии.
2.Россия во внешней политике того времени фактически подчинялась Наполеону.(ДО ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ 1812 ГОДА)