Школярі всю зиму готувалися до зустрічі птахів. Цілу зиму діти робили для пташок шпаківні та синичники - домівки для маленьких птахів. Потурбувалися і про тих птахів, що не відлітали у теплі краї: іх підгодовували упродовж зими. Діти намагалися зробити пташині домівки якомога гарнішими та зручнішими для майбутных мешканців. Першого квітня ці домівки развісили на деревах. Птахи були дуже задоволені щирим подарункам школярів.
1.Одцвітають чорнобривці, посаджені маминими руками.
2.Ще спить земля, засипана снігами.
3.Каштани нагадують свічки, розбуджені весною.
<span>4.Земля, засипана весняними квітами, нагадувала килим.
5. </span><span>Розкішні кущі, всі обліплені листям, вкривали гору.
6. </span><span>У саду стояв чималий будинок, покритий шифером, оздоблений орнаментом.
7. </span><span>Небо, обсипане ніби рожами, тихо гасло
8. </span>Історичні події, пережиті народом, позначилися на шляху розвитку його мови.
9. <span>Степ, оповитий тишею, спочивав.</span>
Недосипаючи, вона досі з ласкавою усмішкою на очах колихала свою дитину.Недочувши, Андрій знову перепитав, але його слова проігнорували.Недописавши домашнє завдання, Аліна вирішила , що краще забути зошит.Недочекавшись своєї подруги, дівчина швидко піднялась і чимдуж побігла додому.Недостукашись до людей, він вирішив просто опустити руки.Недолюблюючи вчительку мови, дівчина весь час намагалась прогулювати її уроки. <span> </span>
Ігор був добрим, розумним і доброзичливим хлопцем. Тому те, що він побачив у сусідському дворі, коли приїхав з міста до тітки Олі, дуже схвилювало й обурило його: "Рудий хлопець такого ж віку, як і він сам, стьобав лозиною рябе цуценя, тягаючи його по саду за шнурок". Хлопчикові шкода стало цуценяти, і він обміняв його на свої іграшки. Тимко, колишній власник цуценяти, уважав Ігоря дурнем, але після розмови з ним зрозумів, що той хоча й був міським жителем, добре розумів природу та знався на різних прикметах. Цуценя Ігор полюбив одразу всім серцем: нагодував його молоком, зробив для нього хатку, трави намостив, щоб м'яко було спати песикові, А кличку дав йому Вірний, адже "він не раз чув від батька, що собака – вірний друг людини".Через два тижні собача не можна було впізнати: "Шерсть на ньому блищала, лапи вирівнялися, стали пружні та рівні". Тепер вони, як справжні друзі, разом гралися в м'яча, плавали, ходили до лісу й навіть у крамницю. Песик був дуже розумний і слухняний, любив свого хазяїна, та й Ігор прикипів до нього всім серцем. Дуже хлопець переживав, коли його друг захворів, був журний і тихий. Бачачи таку любов свого сина до песика, мати попередила Ігоря: "Невже ти думаєш, що я візьму твоє цуценя в місто? Краще відвикай од нього або віддай комусь".Сподобався Вірний і батькові Ігоря, бо песик був дуже розумний, кмітливий і сміливий. А Тимко заздрив хлопцеві, спостерігаючи через паркан за Вірним і не розуміючи, чому його Тарзан "завжди опускав хвоста, не вмів плавати й ніяк не міг зіп'ятись на задні лапи". І як він міг проґавити такого гарного собаку? А секрет був зовсім простий: треба було любити своє цуценя, що й робив Ігор, а Вірний відповідав йому взаємністю. Тимка ж песик не любив і на його вмовляння не піддавався.<span>Але ось настав час від'їзду Ігоря до міста: дуже важко йому було прощатися із собакою, серце стукотіло, а в душі пекло вогнем. Як залишити друга? Та батьки не хотіли брати песика в місто. Але коли машина вже поїхала, Вірний вихором полетів з тітчиного двору: "Він щодуху мчав вулицею, нюхаючи землю, де ще залишилися сліди машини". А Ігор сидів у машині та гірко плакав, батьки були занепокоєні. Аж раптом хлопчик побачив Вірного, який летів шляхом: "...Він мчав уперед, до машини, яка зупинилася посеред дороги, до машини, яку він так довго доганяв і яка везла найкращу у світі людину – Ігоря!"</span>