Гарний режисер не може мати гарний характер. Н. Ворошилов «Життя – це театр, і всі ми в ньому актори», – чи не так починається більшість міркувань про роль мистецтва в нашім житті, про його місце в просторі й часі. Але якщо це так, то хто ж тоді режисер цього яскравого й барвистого видовища? Хто цей незримий Майстер, уміло распределяющий ролі й однаково добре знаючі всі жанри й стилі?
Та й потрібно чи шукати відповідь, коли актори найчастіше незадоволені своєю грою. Здавалося б, у нашім житті, у цьому вирі подій, коли час порушує всі швидкісні обмеження й невблаганно несеться вперед, немає ні однієї вільної мінути. Але, як красуня не може обійтися без дзеркала, ми не можемо обійтися без відбиття нашого життя. Нам необхідно бачити з боку лиха й нещастя, всі радості й «веселощів», волю, рабство, сльози, мрії, любов… Ще кілька років назад ніхто не представляв, що в цьому дзеркалі можуть відбиватися не тільки сцени класичних романів і світових шедеврів, але й звичайні історії, написані авторами, часом нітрохи не старше нас. Коли Вікторові Соломонові, постановникові театру ♦Московська оперета», принесли проект нового мюзиклу, він відразу й категорично заявив, що це абсолютно неможливо.
Після чого став спокійно й послідовно робити проект можливим. Ця воістину захоплююча історія почалася в 90-х роках, коли дві молоді дівчини Агата й Марына Микляшевские написали коротку історію, дію якої розверталося у звичайному метро. Це було невелике оповідання про групу хлопців, що приїхали в столицю для надходження в театральний інститут, про їхні проблеми, нелегку долю, про «принадності» життя у великому місті, де кожний коштує тільки за себе й де немає місця відкритому серцю
Хто знає, зложися всі по-іншому, і цей листок міг назавжди залишитися лише шкільним оповіданням, написаним у звичайному зошиті. Але доля підготувала йому іншу долю, і, з легкої руки польського режисера Янх-Ша Юзефовича, скромна історія перетворилася в «пекельну машину», що засмоктує й розбиває людські серця своєю безпосередністю, простотою й правдивістю. Прем’єра польської версії мюзиклу відбулася навесні 1991 року
Це був вибух на сцені театру. Ще ніколи раніше режисер не виносив на суд глядача настільки відкриті речі, зрозумілі всім. Тут не було ніякої двозначності. Не було філософії
Це була просто історія. Її грали «хлопці з вулиці», але саме тому це й було нестерпно складно. Через рік «Метро» уже гралося на Бродвее. І знову, тепер уже американські студенти, спускалися в підземку, ночували на ескалаторах і співали впереходах.
«Метро» ставало наркотиком. Воно поглинало молодих хлопців, змушувало покорятися й відкривало душі. У Москву «Метро» прийшло через шість років. Після прем’єри продюсер російської версії мюзиклу Катерина фон Гечмен-Вальдек сказала: «Я просто прокинулася один раз ранком і зрозуміла, що «Метро» треба або ставити зараз, або не ставити ніколи». Улітку 1999 року по радіо «Максимум» пройшло оголошення про набір у мюзикл. На відбір прийшло біля двох тисяч чоловік
З них відібрали сто, потім п’ятдесят. Це були звичайні московські хлопці, причому багато хто з них потрапили в театр абсолютно випадково. «Я йшов по вулиці, – розповідає Олександр Куликов, виконавець однієї з головних ролей, – і побачив юрбу. Підійшов, запитав
Виявилося: іде набір. Теж устав у чергу. Мене не взяли, сказавши, що вже старо для молодіжного проекту
Я пішов у перукарню й перефарбував волосся. Прийшов другий раз… і от я тут». Репетиції йшли по дванадцята година. Хлопці практично не бачили літа
Вони взагалі не бачили нічого. Крім сцени й балетного верстата. «У мене немає нічого, – говорить шістнадцятирічний Сергій Шестеперов, – мене кинула дівчина, я пішов з будинку, перестав учитися. Тепер моє життя – «Метро».
Я ночую в театрі, їм у театрі. Я живу театром!» У проекті було задіяно більше трьохсот чоловік, зшито біля тисячі костюмів, витрачено більше мільйона доларів. І все це тільки для того, щоб показати найпростіше відбиття того, чого ми, бути може, ніколи не помітимо
Московська прем’єра відбулася восени 1999 року. З тих пор «Метро» іде вже дві весни. Щомісяця, три дні підряд, для нас відкриваються двері підземки, і ми поспішаємо спуститися й подивитися на себе зі сторони
Люди, що йдуть на «Метро», абсолютно різні, але, як тільки відкривається завіса, вони все стають однаковими. Тут «тітки в брюликах» зливаються зі школярами в широких штанцях. Тут немає багатства, немає переваги. Тут, ‘відключаються пейджеры й телефони
