Авдіївка
Легенда Чернігівщини
X століття... Князь Володимир Великий силою запроваджує на Русі християнство. Та не всі сприйняли нову віру. За переказами, найдавнішими жителями Авдіївки були слов’яни-язичники, яких спробували охрестити у містах, а ті, не сприйнявши нової віри, тікали під захист непрохідних лісів, озер, рік. Язичники засновували поселення, одним з яких на рубежі ХІ-ХІІ ст. заволодів боярин новгород-сіверського князя Авдій. З того часу поселення стало називатися Авдіївкою. Розміщувалось воно на березі річки Лузь, притоки Чернечої, на місці, яке носить сучасну назву Селище.
Та час, на жаль, невблаганний. Згоріла в 1708 р. давня Авдіївка. Обміліли, а потім зовсім зникли Лузь та Чернеча. Уявлення про те, якими були ці річки, можна одержати весною, під час танення снігу, коли бурхливі потоки води стрімко проносяться через все село, де їх приймає ріка Кистер, притока Убеді.
<span>"Я — хлібороб, — з гордістю вимовляє людина, яка працює на землі. — Поле — це моє життя". Окинь оком поле... Хліба сколихнулись і заграли хвилями. Сонце залило промінням ці хвилі і відбилося міріадами маленьких сонць у краплинах роси на колосках. Колос звичайний і незвично дивовижний. Сивий колос жита і золотий пшениці. </span>
Стоять налиті сонце сонцем дні. Ще спить земля, укутана снігами. Місяць тихо озирає землю, стомлену снігом.
Бути людиною це коли сам який ти е
Твiр-опис природи. Зимовий ранок
Зима. Царство снiгу i морозу. Одна з його найчарiвнiших картин — це зимовий ранок. Як гарно прокинутися вранцi й вiдчути початок нового зимового дня! Прокинешся, скочиш зi свого лiжка, пiдбiжиш до вiконця — i твої очi вiдразу ж заслiплює океан кришталево-чистого снiгу. Вiн, наче дорога матерiя, блищить i переливається пiд скупими променями зимового сонця.
Дерева надворi теж у важкому дорогому вбраннi. Пишно й водночас якось таємничо стоять вони, сповитi бiлою пухкою тканиною. На гiлках деяких дерев розвiшано годiвнички. Снiгурi, горобцi та iншi птахи прилiтають туди пiдгодуватися. Приємно i весело спостерiгати за галасли вою метушнею птахiв!
Вранцi може пiти снiг. Iнодi вiн густий, пухнастий, а ще вiн може ледь яскриться на сонцi. Тодi здається, що з неба сиплеться легке i майже непомiтне срiбло — й увесь ранок через це набуває урочистостi.
Дуже приємно бути надворi зимового ранку, дихати його чистим морозним повiтрям!
Зима — це забуття у природи. Це — м'який сон, котрий надає сили i робить людей молодшими та добрiшими. Коли Зима об'їжджає небосхил на своїй срiблястiй колiсницi, спостерiгаючи i милуючись своїм творiнням, з-пiд копит її зоряних бiлих коней злiтають маленькi кришталевi iскринки. Вони довго кружляють над сонною землею, придивля ючись до неї i не наважуючись доторкнутись до її замерзлої поверхнi… Iде снiг, i поступово земля змiнюється. Уранцi здивованi дерева оглядають свiй новий зимовий одяг.
Лiд на рiчцi блищить та переливається, усипаний мiльйонами ус-мiхнених сонячних променiв. А замерзла земля безтурботно спочиває, дбайливо вкрита нiжною пухкою ковдрою.
Зима — це досконалiсть. Щоб там не говорили про зиму люди. Адже навiть найколючiшi снiжинки мають прекрасний вiзерунок. Дмухнiть на них — i вони розтануть вiд тепла вашого подиху. Отже, значить — ваше серце не застигло. Воно спроможне розтопити лiд i творити добро. Згадайте, як приємно дарувати людям радiсть.
<span>Це проста iстина, але в нiй — увесь сенс життя! </span>