Тема долі байстрюка, розкрита у новелі "Кумедія з Костем", яка була надрукована у 1910 році, була не новою для української літератури, адже від появи Шевченкової "Катерини" та інших творів минуло багато часу. Однак В. Винниченко зумів по-новому підійти до розгляду даної проблеми. Автору вдалося зобразити соціальні та моральні вади суспільства не через прямий осуд конкретних винуватців народження "байстрюків", а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих жертв. Новела розпочинається із категоричної думки автора про свого головного героя: "З Костем сталася чудна кумедія... ". Письменник називає його "кумедним хлопцем". Вся "кумедність" його полягала в тому, що він, непривабливий, з "ріденькими, гостренькими" зубами, "нізащо не кусався", коли його били і ніколи не плакав.
Однак письменник розкриває нам, що за Гостевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо зверхньою поведінкою криється біль, прагнення привернути до себе увагу, комусь сподобатися, доказати, що він все-таки людина, а не якась істота, про яку всі одностайно кажуть: "байстрюк". Автор уважно виписує найдрібніші деталі в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на "забитого боязкого собаку", що вишкіряє зуби й гавкає або гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Кость постає перед читачами як безправна, зацькована, несправедливо ображена й принижена усіма дитина. Яскравим свідченням цього є такі рядки: "Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, що заплаче, таки ні... Його так і прозвали за це "кам'яним виродком".
У Костя прокидаються надії, коли він дізнається про свого батька. Згодом помічаємо дивну ніжність до недопалка, що побував у руках батька - пана. Кость міцно тримає його, як найдорожчу в світі річ ("То татове! "), яка хоча б трохи пов'язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком і поховають "кам'яного виродка". Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, "як горох" - вони, як і оті "хр-р-р! ", розкривають глибокий розпач "впертого" хлопчика від усвідомлення власної "нічийності". Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до "кумедного Костя".
Новелу "Федько - халамидник" Винниченко також розпочинає із характеристики головного героя: "Це був розбишака - халамидник". Але разом з тим ми довідуємося, що Федько був не лише шибайголовою, а й чесною, благородною людиною. Автор виділяє провідну рису свого героя: "Спокій був... ворогом" Федька, "з яким він боровся на кожному місці" - це є ключем до розуміння його "гріхів": перекидання діжок з водою, ламання хаток, відбирання змія тощо. Поведінка Федька на перший погляд дещо зухвала, адже "ходить руки в кишені", "картуз набакир", "чуб йому стирчаком", "очі хутко бігають", під час повені "одяг на ньому весь мокрий", "чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті" І назва "Федько - халамидник" цілком підходить до твору.
Однак чимраз більше розкриваються і позитивні риси характеру Федька: він попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, не плаче, не проситься, "не обідає, що більше не буде", в усьому відразу признається, ні на кого не перекладає власну вину. Навіть бере на себе вину Толі, хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної робітничої околиці. "Тому "босявка" й "халамидро" є улюбленцем хлопців, які в критичні хвилини називають його не інакше, як "Федя". А коли Федько перходить річку, його однолітки "починають од щастя пищати, боротись, кидати каміння у кригу".
<span>Властива для новелістичного жанру й несподівана розв'язка: смерть Федька. Автор про це говорить коротко, лаконічно: "...На кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка і Гаврик плакали навзрид". Як бачимо, жодної авторської оцінки.</span>
"Кулаком " можно напугать, разозлить человека. В таком состоянии он ничего по-хорошему сделать не сможет.
"Лаской" с человеком можно наладить контакт. Подружиться. А от друга, просто хорошего человека советы всегда принимают и следуют им.
Несомненно, пейзаж в рассказе«Бежин луг» играет важную роль. Можно сказать, что весь рассказ пронизан художественными зарисовками, которые определяют состояние героя, подчеркивают его настроение, чувства, определяют внутреннее напряжение. «Бежин луг», собственно, и начинается с пейзажных зарисовок.
