Загатили луговий струмочок. За одну ніч вода в струмку піднялася і затопила лощинку. Вранці побачили, як в прозорій воді, немов під склом, росли і погойдувалися квіти!Білі ромашки, сині дзвіночки, червоні гвоздички. Вони трохи колихалися на протязі, як на вітрі. А над ними, як метелики, пурхали рибки.Кожен день бачили ми і цей струмок, і лощину, і ці квіти. І от мабуть ж ти: стоїмо і пялим очі, як в перший раз! Ще б, адже квіти ніколи не цвітуть під водою. А де ви бачили, щоб над квітами літали не метелики, а спритні рибки?!Перший крок. Автор: І. Д. ПолуяновЗанурюється ліс у вечірню прохолоду і тінь. Берези, піднявши гнучкі вершини, ніжаться в закатних променях сонця і рожевіють світлою корою. Стоять, розпустили зелені коси. Ялинки, повісивши хвойні лапи, як вуха, ніби сплять...І писк пташенят не порушить тишу: ці-то, звісно, сплять. Покричить-ка цілісінький день: «Дай! Дай!» - умаешься.І мурахи не шарудить лапками по хвої - забралися в муравьище на нічліг.Раптом звідкись узялася над лісом птах. Незвичайного вигляду - інакше я б так не насторожився! Хто це? Політ птаха плавний, повільний. На хижака вона ніяк не схожа, а в лапах несе видобуток.Птах летіла вздовж просіки. Скоро дізнався я в ній лісового кулика - вальдшнепа. З довгого дзьоба і ржавчато-бурого забарвлення, яка здавалася в світлі заходу сонця рудою, майже червоною. Вальдшнеп тягнув низько, з зусиллям взмахивал крилами і в лапках дбайливо тримав власного пташеняти. Живого і неушкодженого! Дзьоб кулика опущений, великі вологі очі спрямовані вниз, немов він вибирає собі дорогу. Пташеня був пуховий, здається, весь складався з дзьоба і великих очей. Поки вальдшнеп віддалявся, я встиг розгледіти, що пташеня повів дзьобиком по сторонам...Вальдшнепа з виводком, очевидно, потривожили: поруч залізниця, дачники. Тому зважилася мама-вальдшнеп переселитися з потомством у більш спокійне і безпечне місце.<span>Перший політ, перший свій крок у світ - океан світла, простору полів і лісів - маленькі вальдшнепи робили на маминих крилах...</span>
Коли вчителька на уроці запитала, які дерева нам подобаються, я відразу назвав каштан. Звичайно, це дерево не приносить смачних плодів, як, наприклад, вишня або абрикос, і зовсім не його наряджають веселими передноворічний вечір. Зате ніхто не зможе залишитися байдужим, побачивши алею квітучих каштанів! Білим і рожевим вогнем горять гігантські "свічки", запалені навесні в гущі зеленого листя, і у перехожих відразу піднімається настрій і на губах з'являється посмішка.
Великі зелене листя каштанів схожі на відбитки долонь якихось фантастичних істот. Восени листя жовтіє і опадає, а після так заманливо шарудять під нашими ногами, що хочеться підкидати їх вгору осіннім салютом або стрибати з розбігу у величезні, жовті, хрусткі купи, зібрані працьовитими двірниками.
Коли каштани відцвітуть, на місці свічок з'являються грона колючих зелених кульок. Вони висять серед листя до пори до часу, а після раптом лопаються, і на дорогу сипляться великі і маленькі каштанові насіння - теж каштани.
<span>Я вважаю, що каштани прикрашають наше місто і роблять його красивим і затишним.</span>
Драголюб- дорогий, любий; південнослов'янське.
У людини є друзі і є вроги. І навіть людина не взмозі зрозуміти хто для неї друг, а хто ворог. Це можна почути серцем і навіть душею. Але навіть є сумніви. Тому що в народі кажуть що "Бійся друга, а не ворога". Тому що друг знає тебе ліпше, куди ти йдеш та з ким ти йдеш. І може розповісти це твоєму ворогу. І тоді може бути непорозуміння між вами. Але може бути і інакше друг буде вірним і взмозі допомогти.
Ну і все ж таки, якщо довіряти другу і знати що він тобі довіряє в вас може бути чудове дитинство, яке ви проведите разом. А якщо знати, що він вам не довіряє, хоче зробити з вас посміховиськом краще з ним розлучитися тихенько.
І спілкуватися лише з справжнім другом, який вас не образить. Тому що "Друг - це справжній скарб".
Завжди хотілося, щоб будинок, у якому я живу, був затишним, меблі була гарної й практичної, зручно розташованої. І головне, мені завжди хотілося мати будинку свою особисту кімнату – простір, на якому все було б розташоване так, як хочу я, як зручно мені. Торік моя мрія збулася – наша сім’я переїхала у свій будинок. Раніше ми жили в багатоповерховому будинку одного зі спальних районів нашого великого міста. Говорячи про цю квартиру, відразу згадую улюблений усіма фільм «Іронія долі». Помнете: однотипність квартир і навіть цілих мікрорайонів, інтер’єра квартир, у яких живуть люди. Все це послужило гарну службу героям фільму, але в житті така одноманітність, звичайно ж, стомлює. Тому мої батьки й вирішили переїхати у свій будинок