Багато славних сторінок має історія України. Ця земля колись була уособленням волі. Кріпаки XIX сторіччя ще пам’ятали про те, що предки їх були козаками, які не визнавали над собою жодної влади, нав’язуваної силою. Вони самі обирали собі гетьманів та отаманів серед тих, хто на їх думку був цього достойний. А слава про козацькі походи йшла далеко за межі українських земель.
Шевченко, якому боляче було дивитися на своїх земляків, що гнулися у панському ярмі, намагається збудити свідомість українців і звертає свій погляд до тих часів, коли
…в Україні запорожці вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю.
На жаль, єдиною згадкою про ці події зараз є тільки високі могили, у яких спочивають козацькі тіла. Можливо, одна з них і належить запорозькому отаману Іванові Підкові. Шевченко не дотримується у своєму творі історичної правди, бо відомостей про участь Підкови у морських козацьких походах немає. А сам він, хоч і був на Запорожжі, але потім став молдавським господарем і керівником визвольної боротьби проти турецько-татарських загарбників і молдавських феодалів у XVII сторіччі. Але для поета важливо відтворити у творі образ запорозького отамана, а його ім’я та реальне існування не так і важливі.
Козаки, що вибиралися у далекі походи по Чорному морю, безстрашно боролися як із турками, так і з морською стихією, бо «синє море звірюкою то стогне, то виє». Мужності і завзяття їм додавало і те, що поруч з ними був їхній отаман, якого вони обирали самі, а це означає, що вони повністю довіряли цій людині, могли довірити їй своє життя. Їм і не важливо, куди їхати, бо Підкова (їх отаман) «веде, куди знає». Вони, не задумуючись, навіть змінюють свій маршрут, бо отаман вирішив їхати не до Синопу, а у Цар — град. Цікаво, як Підкова віддає свої розпорядження: досить йому тільки підняти свою шапку, як усі човни зупинилися, щоб вислухати свого «батька отамана», як вони його називають.
Коренем, осені, сіл, доріг, книжкою,мушкою, кожушок, плужком.
Столітній дуб вріс коренем майже на весь двір.
Ось і розпочалися перші дні золотої осені.
Докола нашого міста розташовано багато сіл.
Ще безліч незвіданих доріг чекає нас в житті.
Я захоплююс цією книжкою.
Я вес ден спостерігав за мушкою.
В мене теплий кожушок.
- Добрий день, мій давній друже! - Вітаю тебе, Максиме! - Як тобі нова архітектурна споруда на майдані Незалежності? - Андрію, ти маєш на увазі монумент бронзової дівчини? Так, безперечно, надзвичайно сподобався. Вражає архітектурне вирішення цієї скульптури й удало дібрана гама кольорів. Більше того, хочу сказати, що це улюблене місце зустрічей моїх друзів. - А я в захваті від символічності цієї скульптури. Дівчина з високо піднятими вгору руками тримає калинову гілку. Зверни увагу, мій приятелю Максиме, калинову, а не вербову. А чому? - Гадаю, народнопоетична творчість українців дає відповідь на це питання: у фольклорних творах калина уособлює трагічну й водночас героїчну долю нашого народу. - Так. В образі калини синтезуються народнопоетичні уявлення про красу і трагізм. Тому-то вона є одним з народних символів України. Та й у піснях Січових стрільців, поборників незалежності України, неодноразово згадується калина. - Цілком згоден з тобою, Андрію. Було приємно зустрітись і поспілкуватися. - Я теж радий був тебе бачити, Максиме. - До побачення, приятелю. - До наступної зустрічі, друже. (Учні рецензують діалоги однокласників за такими критеріями: грамотність і доречність використання в діалогах звертань, вправність володіння мовою. ) Учитель. Ось і закінчилася наша подорож рідним містом. Пізнаваймо його історію, вбираймо в серце його сьогоденну красу. І дбаймо про те, щоб усім - і киянам, і гостям - було тут затишно, тепло. Тож звертаймося одне до одного правильно, коректно, доброзичливо.
Гарячий хліб
гірське джерело
вузька стежка
житні лани
у нас у вулиці прокладається вузька стежка.