Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна... В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ – один із великих слов’янських народів – був розтерзаний і пошматований впродовж тривалого часу між різними імперіями, позбавлений політичних прав, позбавлений права на творення рідної літератури.Зараз Україна – незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей.Мова живе, її життя. Її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтактичні звороти, значення слів. Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить.Мова – це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.Мова – це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. В своїх віршах, творах вони описували обурення і гноблення до рідного слова:Коли забув ти рідну мову,Яка б та мова не була –Ти втратив корінь і основу,Ти обчухрав себе дотла.(Дмитро Білоус)Розуміння ролі мови в житті народу визначає естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, А. Малишка. А ще П. Тичина та М.Рильський щедро висівали добрі зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили, сповили мову новими висловами. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна мова, - це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі.<span>Мова – це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.</span>
Главный герой рассказа В. П. Астафьева «Васюткино озеро» попадает в необычную ситуацию – он заблудился в тайге. Данная ситуация является экстремальной даже для взрослого человека, а здесь перед нами ребёнок, тринадцатилетний мальчик.
Как же он сумел справиться с такими тяжёлыми обстоятельствами? Что помогло ему выжить?
Васютка спасся, потому что знал те законы, которые издавна существовали у людей, живущих в данной местности.
Во-первых, в тот момент, когда мальчик понял, что заблудился, он вспоминает слова, которые не раз слышал от отца и дедушки: «Тайга, наша кормилица, хлипких не любит» . Благодаря этому Васютка собрался, поборол собственный страх, решил не сдаваться, а пытаться преодолеть обстоятельства.
Во-вторых, Васютке помогло то, что, отправляясь в тайгу, даже недалеко, он взял с собой хлеб, спички, ружьё. Ведь есть такой «старинный порядок: идёшь в лес – бери еду, бери спички» .
Но тех запасов, которые были с собой у мальчика, ему бы не хватило. И тогда помогает третье правило, которое он усвоил с детства - не стрелять ради забавы, а только по необходимости. Не стал Васютка стрелять в кедровку, сберёг патроны, и в результате смог добыть себе пищу, когда заблудился.
В рассказе упоминается ещё один важный «таёжный закон» , который забыл Васютка. Ему нельзя было отходить от затесей на деревьях, и тогда не случилось бы трагедии.
Ватсон (доктор Ватсон, вар. пер. Уотсон) – постоянный спутник Шерлока Холмса. Врач по образованию, военный хирург, закончивший Лондонский университет в 1878 г., выполняет функцию летописца деяний Холмса. Во время англоафганской войны (1878-1880) ружейная пуля разбила ему плечо. По собственному признанию, не выносил никакого шума. Появившись в Лондоне, некоторое время жил в гостинице, потом снял комнату на Бейкер-стрит с работавшим в химической лаборатории больницы Шерлоком Холмсом, которого ему представили как чудака, энтузиаста некоторых областей науки, но человека порядочного. Правдивый, прямой и обходительный одновременно, обладающий чувством справедливости, надежный и...
трогательно привязанный к Холмсу, В. наделен множеством прекрасных качеств. Его присутствие рядом с Холмсом в повествовании возвышает Холмса, который кажется недосягаемым в своих достоинствах даже на фоне столь порядочного человека, как В. Он сравнивает Холмса с Дюпеном Эдгара По. Но Холмс невысокого мнения о Дюпене и его приемах. Один из приемов, в результате использования которого Холмса и В. воспринимают как в действительности существовавших личностей, как раз и заключается в том, что они обсуждают литературных персонажей, себя в их ряд не включая, подчеркивая тем самым свою “настоящность”.
Пословица - чисто не там где метут , а там где не сорят.
Поговорка - семь раз отмерь один раз отреж
Мне даже сложно назвать произведение "Девочка со спичками" сказкой. Это совсем не типичное для Ганса Кристиана Андерсена изложение.
Любой ребенок, читая или слушая "Девочку со спичками", жалеет детку. В этом и есть главная ценность произведения — оно учит сочувствию, состраданию и добру. Мне самой тяжело было читать, равнодушным точно не оставит никого.
По сюжету маленькая девочка, дочь продавца спичек, бредет по улице в канун Нового года, босая и с непокрытой головой. Домой ей возвращаться не хочется из-за жестокого отца, который прибьет ее за то, что бедняжке не удалось продать ни единой коробки спичек. Башмаки ее потерялись, когда она перебегала дорогу, и босой ребенок не находит другого способа согреться, как сесть за выступом дома, чтобы ветер не доставал, и жечь одну за другой спички из тех коробков, что у нее остались в карманах.
Каждая спичка и ее огонек — это целая маленькая жизнь в продрогших ладошках. Девочка видит за пламенем и покрытый белоснежной скатертью праздничный стол, и чудесную рождественскую елку, которую однажды видела через окно у богатого купца, и бабушку, которая давно умерла. Все счастье ребенка сошлось в этих спичках ледяной новогодней ночью. А на утро девочку нашли мертвой.
<span>Сложное произведение. Анализировать, по-моему, нет смысла. Все готовятся к празднику, покупают подарки в блестящих обертках и жарят гусей, чей запах разносится по улицам. И никому нет дела до маленькой нищенки и ее ни в чем не повинной детской души.</span>