Ответ:
период развития философии в западной Европе в XVII—XVIII веках, характеризующийся становлением капитализма, бурным развитием науки и техники, формированием экспериментально-математического мировоззрения. Этот период также называют эпохой научной революции. Иногда в философию Нового времени, полностью или частично, включают философию XIX века.
Ключевые слова в философии разума, эпистемологии и метафизике семнадцатого и восемнадцатого столетий разделяются на две основные группы. Рационалисты, главным образом во Франции и Германии, предполагали, что всё знание должно начинаться с определённых «врождённых идей», присутствующих в уме. Главными представителями этого направления были Рене Декарт, Барух Спиноза, Готфрид Лейбниц и Николай Мальбранш. Эмпиристы, напротив, считали, что знание должно начинаться с чувственного опыта. Ключевые фигуры этого направления — Френсис Бэкон, Джон Локк, Джордж Беркли и Дэвид Юм. (Сами понятия рационализма и эмпиризма возникли позже, в основном благодаря Канту, но они достаточно точны.) Этика и политическая философия обычно не рассматриваются через эти понятия, хотя все эти философы решали этические вопросы в свойственных им стилях. Среди других важных фигур в политической философии были Томас Гоббс и Жан-Жак Руссо.
В конце восемнадцатого столетия Иммануил Кант создал принципиально новую философскую систему, претендовавшую на то, что она объединила рационализм и эмпиризм. Кант стимулировал бурное развитие философской мысли в Германии в начале девятнадцатого века, начиная с немецкого идеализма. Характерной чертой идеализма была мысль о том, что мир и разум должны быть поняты, исходя из одних и тех же категорий; эта идея достигла кульминации в творчестве Георга Вильгельма Фридриха Гегеля, который среди прочего сказал, что действительное разумно, разумное действительно.
Объяснение:
Сьогодні у філософії та релігії існує безліч, течій, релігій, сект, які говорять про істину чи про можливість пізнання істини.
Що ж таке істина? Більшість сучасних науковців не можуть дати остаточну відповідь людині що є істиною? Адже істина – це не щось матеріальне, до чого можна доторкнутися та пощупати, чи з’їсти, як яблуко, істина це щось не пізнане, щось трансцендентне, вище нашого раціонального мислення. Саме наше мислення не може раціонально осмислити термін та поняття істини, хоча сучасна наука дає визначення цьому поняттю. Якщо ми заглянемо у всесвітню інтернет енциклопедію Вікіпедію, ми знайдемо визначення цього терміну. Вікіпедія дає таке визначення істини: І́стина – правильне відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини, її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об’єктивної дійсності. Отже бачимо, що вікіпедія говорить нам проте, що істина це своєрідне відображення дійсності людини, або певна цінність. Але і цей термін не дає нам можливості зрозуміти що є істина, чи показати якою є істина. Хоча до кінця своїм розумом ми осягнути істину чи доторкнутися до неї не можемо.
Така філософська наука як гносеологія – наука про пізнання, поділяє істину на три види: Абсолютна істина, об’єктивна істина, відносна істина. Всі ці три класи істини є своєрідним графіком єдиної пізнавальної істини. Хоча філософська наука до кінця не може дати відповідь людині що таке істина і де ця істина? Філософська наука дає можливість шукати істину, через філософські та мисленьєві системи. Протягом існування філософії та формування філософських систем, світоглядів, різні філософи робили спробу пояснити істину, або знайти її, але у жодному випадку ці сиcтеми не змогли знайти істину на абсолютному рівні. Тобто істина у філософії ніколи не може бути абсолютною, адже після смерті однієї філософської системи приходить нова система істин. Тобто істина у філософії не є сталою, вона часто помирає і знову народжується, як пори року. Один із основоположників терміну “істина” давньогрецький філософ Арістотель вважав, що істина є те, що ми не можемо осягнути імманентно чи зовнішньо, але все таки можемо знайти цю істину через щось трансцендентне або те яке є не зрозумілим для нас. Тобто у своїй “Метафізиці” Арістотель пише про істину, як про абсолют який не можливо просто так осягнути.
Інша річ бачення істини у релігії. Адже у філософії істина існує лише як відносна та об’єктивна, але як абсолютна істина існує лише в окремій філософській системі, але у цій навіть системі істина не є трансцендентною чи абсолютною, вона є своєрідним ключем до розуміння чогось незрозумілого, того що вище нашого судження. У свою чергу релігія дає чітке розуміння істини, адже у релігії відсутня об’єктивна та відносна істина у ній є лише одна суб’єктивна абсолютна істина. При тому абсолютна істина присутня у всіх релігіях та сектах. Наприклад у ісламі істиною є Аллах (Всевишній Бог). В християнстві цією істиною є Ісус Христос, який навіть говорив: “Я істина, правда і життя”, у індуїзмі істиною є атман, якого навіть до кінця не можуть зрозуміти боги, у сикхізмі істиною є Ніргуна (Бог), у буддизмі істина присутня у нірвані (просвітленні), в даосизмі у Дао (шляху), можна і так далі писати , але у релігії є лише абсолютна істина, яка є не зміною і сталою. Релігії можуть міняти догматику, канони, зовнішній вигляд, але істина завжди лишається одна і цією абсолютною істиною є Трансценденталія (Бог, вища Істота). Тобто для того, щоб можна було осягнути абсолютну істину потрібно мати віру, оскільки віра є основним чинником існування релігії. Віра повністю заперечує об’єктивну та відносну істину. Віра навчає людину вірити у абсолютну істину. Саме віра і породжує істину. Коли у людини є віра у Бога тоді ця людина знає, що її абсолютною істиною є Бог. Тобто для людини віруючої не потрібні докази існування істини адже вона знає, що її істиною є Бог (Вища досконалість, істина).
Якщо у філософії істину потрібно шукати через призму різних філософських систем та вчень, то у релігії істина присутнє повсякденно і звичайно цією істиною є Бог. Але для релігії існує велика проблема абсолютної істини, бо кожна релігія вбачає свою істину та свою правду, тому може виникнути хибна істина. Хибна істина – це своєрідна абсолютна істина однієї релігії, але у іншій релігії вона буде хибною, але не в якому разі не відносною і не об’єктивною, адже кожна релігія говорить про свою істинність та істинність свого Бога, тому і не може бути абсолютна істина іншої релігії, відносною чи об’єктивною істиною, лише хибною істиною. Хибну істина формується під час полеміки різних релігій про свою істинність тому і виникає хиба у тлумаченнях та баченні істини.
