Антична культура<span> - унікальне явище, яке дало загальнокультурні цінності буквально у всіх галузях духовної та </span>матеріальної<span> діяльності, а тому </span>античність<span> - це та частина духовного досвіду всього людства, і основа формування культур багатьох країн, особливо європейських. </span>
Античністю<span> (від лат. Antiguus - «стародавній») прийнято вважати особливий період розвитку Стародавньої Греції та Риму, а також тих земель і народів, які перебували під їхнім </span>культурним<span> впливом. Хронологічні рамки цього культурно-історичного явища збігаються з часом </span>існування<span> самих античних держав з XI - IX ст. до нашої ери і до V століття нашої </span>ери <span>(з часу становлення античного суспільства в Греції до загибелі Римської імперії). Антична </span>культура<span> виникла в умовах рабовласництва, коли </span>світогляд людини<span> вкладалося в </span>міфологічне мислення<span>. Поштовхом для розвитку культури, особливо науки і мистецтва, стала наявність елементарних природничо-наукових знань та писемності; все це є особливо античної культури. </span>
<span>У різні епохи </span>античність<span> надавала вплив на інші культури, тому невипадково до античності став виникати не тільки естетичний, але і науковий інтерес. Це мало місце і в </span>Середньовіччя<span>, і в епоху </span>Відродження<span>. В епоху Просвітництва, коли людство повернулося обличчям до науки, стали з'являтися наукові </span>роботи<span>приватних осіб, де узагальнювався досвід грецьких і римських відкриттів. У кінці XVIII - початку XIX століть античним спадщиною стали займатися вже держави (особливо європейські): розроблялися і фінансувалися цілі проекти по античних дослідженнях. Проводилися розкопки, організовувалися музеї, створювалися перші наукові праці про античну культуру, особливо мистецтві. Невпинне інтерес до питань античності, пронесений через XIX століття, зберігся і в столітті XX: і зараз триває всебічне вивчення античності. І все-таки до цих пір багато антіноведи вважають, що </span>історія<span> античної культури, зокрема мистецтва, ще не написана.</span>
Хорошие добрые всегда помогает отличные
Первое образование в биографии Салтыкова-Щедрина (Щедрин — псевдоним) было получено в домашних условиях – с ним занимались: сестра, священник, гувернантка. Затем он учился в Московском дворянском институте, Царскосельском лицее. Во время обучения в лицее начали печататься его стихотворения, однако позже разочаровавшись в своей поэзии, оставил это занятие.
В 1844 поступил на службу в военную канцелярию. Там стал серьезно заниматься прозой – писал заметки, повести («Противоречие», «Запутанное дело»). За вольнодумие в 1848 году в биографии Салтыкова-Щедрина состоялась ссылка в Вятку. Там он служил канцелярским чиновником, там же во время следствий и командировок собирал информацию для своих произведений.
В 1855 году вернулся из ссылки, стал служить в министерстве внутренних дел. В 1856-57 годах были опубликованы его «Губернские очерки». В 1858 году стал вице-губернатором Рязани, затем Твери. Много печатался в журналах.
Для Салтыкова-Щедрина биография в 1862 году была ознаменовала уходом со службы. Он остановился в Петербурге, став работать редактором «Современника». В 1864 вновь вернулся на службу, став управляющим казенной палаты Пензы, затем Тулы, Рязани. До 1884 года трудился над публикациями для «Отечественных записок», многие из которых позже вышли в виде отдельных сборников — «Признаки времени» и «Письма из провинции», «История одного города», «Господа Головлёвы» и другие.
Умер Михаил Евграфович 10 мая (28 апреля по старому стилю) 1889 в Санкт-Петербурге, похоронен рядом с Иваном Тургеневым
У кого корзина была полная, тот был рад, что сделал дело и весело бежал домой. А тот у кого пустая, тот понял, что ничего не сделал и ему было стыдно нести пустую корзину.