Охотник<span>, сбившийся с дороги и заблудившийся в </span><span>июльскую ночь.</span>
<span>
Читання романів може не тільки
сприяти занурення у світ фантазій, а й надихнути на подвиги. Саме це і
сталося з головним героєм роману Мігеля де Сервантеса Дон Кіхот.
Хитромудрий ідальго з Ламанчі вів звичайне життя і користувався
авторитетом серед сусідів, поки не дістався до власної бібліотеки.
Лицарські подвиги і пригоди так вразили його, що він вирішив, ніби все
це нагромадження безглуздих небилиць - щира правда, що для нього в
цілому світі не було вже нічого більш достовірного. Одягнувшись в зброю
і видершись на стару шкапу, що отримала горде ім'я Росинанта,
новоспечений лицар відправився робити великі діяння.
Володіючи воістину лицарськими достоїнствами - благородною душею і
добрим серцем, хоробрістю і гордістю, порядністю та справедливістю, Дон
Кіхот задався метою звільнити Іспанію від злих чарівників, велетнів і
розбійників.
<span>Не маючи можливості зустрітися зі справжніми суперниками, він
закликав на допомогу уяву - і ось вже кипить бій з вітряними млинами. І
це - ще не самий ексцентричний вчинок. Герой роману намагався битися з
лютими левами, пускався в усі тяжкі, щоб прославити ім'я своєї дами
серця - Дульсінеї Тобосської.
Відірваність Дон Кіхота від реальності просто вражає. Здається, що він
не помічає, в якому часі живе. Тому не випадково його лицарські подвиги
виглядають смішними, а самого Дон Кіхота характеризують як
божевільного дивака, дурня і посміховисько, у якого вітряні млини
кружляють в голові.</span>
Але чи справді ідальго такий дурний? Адже поради, які він давав
Санчо Панси, який став губернатором, відрізняються мудрістю й
докладністю.
Мені здається, що Дон Кіхот - романтик і мрійник, що володіє власним
баченням світу, а його поведінка зумовлена прагненням допомогти, в
силу своїх можливостей, скривдженим, бідним і пригнобленим. На жаль,
сучасники не змогли зрозуміти і оцінити по достоїнству високі пориви
ідальго. І в цьому полягає трагізм його образу.
</span>
Ну блин нет такой сказки!
Тот факт, что и в творчестве А. П. Чехова, и в творчестве А. И. Куприна есть рассказ под одним и тем же названием, наводит нас на мысль о перспективности их сравнительного анализа. Мы сможем лучше понять особенности творчества обоих писателей, наблюдая различия в рассмотрении близкой темы, характеров персонажей и их бытования.
Рассказ “Тапер” Чехова был впервые напечатан в журнале “Будильник” (1885, № 45).
Без изменения “Тапер” вошел в сборник “Первые рассказы” (Спб., 1886), но в Собрание сочинений Чехов его не включил.
Главный герой рассказа — спивающийся тапер, бывший студент консерватории Петр Рублев. Когда-то он подавал надежды, но жизнь его не сложилась: “Ехал в Москву за две тысячи верст, метил в композиторы и пианисты, а попал в таперы...” У него “необыкновенно острые, словно воспаленные глаза”, “бледное... испитое и поношенное лицо”. Он понимает всю унизительность своего положения: “Тапер, прислуга... официант, умеющий играть!”, привык к грубости заказчиков: “У купцов тыкают и на чай дают, и... нисколько не обидно!.. Прежде, действительно, больно было, а теперь — плевать!”
Петра пригласили играть на свадьбе дочери отставного полковника Присвистова с купеческим сыном Ескимосовым. Неожиданно для самого Петра у него завязывается разговор о музыке с одной барышней, которая, как оказывается впоследствии, не подозревала, с кем она разговаривает. Когда барышне объясняют, что ее собеседник тапер (“...подплывает толстая пава... и что-то шепчет ей на ухо...”), она “вспыхивает, хватается за щеки и, как ужаленная, отскакивает от рояля...”. Некоторое время Руб