<span>Хвост есть у каждого животного.У некоторых хвост длинный,а у некоторых короткий.Однаждый я ездил в джунгли и увидел там мартышек.Они прыгали с одного дерева на другое,словно делали зарядку.У их такие смешные хвосты-трубы!Да они и сами то очень смешные!Мартышки что-то говорят по-своему,как будто рассказывают друг другу какие-то истории.Вдруг одна мартышка до того до прыгала что упала с дерева!А другие мартышки начали греметь палками,будто завут кого-то на помощь!Это было так смешно!А где-то далеко на дереве сидела сорока.Она очень испугалась и разнесла эту весть всем зверям,а они посмеялись и всегда как увидят эту сороку посмеивались над ней,из-за того что она испугалась из-за ерунды!</span>
Ответ:
Для меня самым неожиданным персонажем из произведения «Кому на Руси жить хорошо» оказался Яким Нагой.
Простой крестьянин, собирательный образ русского мужика, живет в деревне Босое, что недвусмысленно говорит о его бедности. По словам самого Якима он долгое время жил в Санкт-Петербурге на заработках. Но из-за судов с купцом оказался в тюрьме. После чего тридцать лет безропотно, тяжело работает на родине.
Внешность Якима вызывает жалость. У него «вдавленный» живот, «впалая грудь, волосы, напоминающие песок.
Его работа не приносит радости, так как трудится не для себя, а для помещика. Все силы забирает тяжелая работа.
Хотя он и пьяница, автор не обвиняет его в этом. Ведь это горе толкает его на пьянство.
Но что мне показалось интересным, так это то, что несмотря на всю тяжесть, бедность и пьянство, Яким показан как человек с многогранной душой.
Он очень любил лубочные картины, которые он приобретал для своего сына.
Когда загорелась изба Нагоя, первым делом он спас картины, а не сбережения.
Такое увлечение странно для мужиков его времени. Он и так не имел лишнего куска хлеба, зато собирал картины.
В том пожаре он потерял все свои сбережения – 35 целковых.
Но несмотря на это, меня поражает, что Яким Нагой прежде всего думает о духовных вещах.
Он верит, что однажды Русь воспрянет и все будет хорошо.
Для меня неожиданно, что несмотря на бедность, тяжесть работы, Яким остается искренним, любящим свой народ, человеком, для которого важна душа.
Объяснение:
Герой осознал свои возможности и начал "чувствовать вкус жизни", он хочет развиваться и радоваться жизни. Этот человек ощутил в себе стремление к самосовершенствованию.
Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>