Чи роблять гроші щасливою людину? Ця тема досить актуальна як у нашому сучасному житті, так і у різних літературних творах. Так можна привести для прикладу відому трагікомедію Івана карпенко-Карого "Сто тисяч". Головний герой твору - Герасим Калитка. Він - багатий селянин, що має працьовиту дружину, хорошого сина... і один недолік, а саме: жадібність. Його прагнення до наживи робить боляче не тільки йому, але і його близьким. Калитка заради грошей ладен піти на протиправну махінацію. Він забуває про своїх близьких, змушуючи дружину Параску пішки йти до церкви, аби не стомлювати коней, наполягаючи на одруженні сина Романа із дочкою багатого Пузиря, незважаючи на почуття сина. Варто згадати і те, що сталося після провалу його плану збагачення - він намагався покінчити із життям! І якби не копач Бонавентура, то хто-зна, чим би все закінчилося для Герасима.
Аналізуючи усе раніше сказане, можна прийти до висновку: жага до наживи загубила Калитку, ставши його метою усього життя. Так завжди: <span>великі гроші руйнують душу людини. І я гадаю, що треба мати неабияку силу волі, аби жага збагачення не опанувала душею людини, власне, як це сталося із Герасимом. Необхідно залишатися самим собою, не підкоряючись владі грошей, не дозволяючи їм заволодіти тобою. не дозволяючи зруйнувати твою душу.
P.S. Хех, я старалась, честно ^_^"</span>
Эм...я не очень задание поняла >_> Ну, если разницы нет, надеюсь это пойдет...
Думи мої, думи мої,
<span>Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..</span><span>Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх...</span><span>Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!</span><span>За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!</span><span>Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,</span><span>А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...</span><span>Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
</span>
Людину , яка бачить несправедливість и нічого не діє, щоб протистояти неї. Яка знає правду, і не хоче її розкрити , бо перш за все думає про себе. Коли людина має достатньо сили й розуму, але в ситуації де воно було б потрібне - не користується своими можливостями.