Вагу багатьох людей привертало славне минуле України. Не один митець присвятив свої твори тому ж феноменові Запорозької Січі. Але, на мій погляд, ніхто так поетично не оспівав "славу козацьку", як Тарас Шевченко. У минулому рідного краю увагу Великого Кобзаря привертав перш за все героїзм народу, його безмежна відвага, сміливість.
<span>Тяжкою була доля українського народу за часів турецько-татарської навали. Скільки беззахисних людей було вбито, полонено в рабство! Єдиним захисником українців від хижацьких нападів ворога було січове козацтво. З метою попередження набігів орд та визволення полонених влаштовували запорожці морські походи на Крим і Туреччину. Один з таких походів покладено в основу поеми "Іван Підкова" Тараса Шевченка. </span>
У першому й другому томах академічного зібрання творів Шевченка вміщено поетичні твори.Хронологічна межа між першим і другим томами — арешт 5 квітня 1847 р., що різко змінив долю та умови творчості поета. Поетичні твори 1837 — початку 1847 року (до арешту Шевченка) складають перший том, наступні твори 1847 року (починаючи з циклу «В казематі») та 1848 — 1861 рр. (до кінця творчого шляху поета) — другий том.<span>До першого тому вперше вводяться розділи «Редаговане», «Dubia» (друкуються після віршів, балад і поем, які складають перший, основний розділ, яким відкривається том). До розділу «Dubia» ввійшли тільки такі вірші, щодо яких авторство Шевченка викликає мало сумнівів. Вірші 1837 — 1847 рр., що вміщувались у давніших виданнях творів Шевченка помилково чи без достатніх підстав 1, у цьому томі не передруковуються.</span><span>У середині кожного розділу твори розподілено за річними рубриками. Такий поділ до певної міри умовний, оскільки над деякими творами Шевченко працював протягом кількох років, та й не завжди рік написання вірша, балади чи поеми можна визначити точно. Але він зручний для читача і спирається на власні наміри поета, виявлені, зокрема, під час складання рукописної «Малої книжки», а потім — і «Більшої книжки», в яких твори 1847 — 1860 рр. згруповано (не завжди точно) саме за річними рубриками 2. Твори, над якими Шевченко працював протягом кількох років, віднесено до того року, на який припадає основна частка творчої праці. Точніші відомості про датування творів подаються у коментарях.</span>
<span>1 Див.: Кирилюк Є. П. Питання шевченківської текстології // Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. — К., 1961. — С. 26 — 38; Сиваченко М. Є. Над текстами українських письменників. — К., 1985. — С. 24 — 103.</span><span>2 Див.: Бородін В. Рукописні збірки Шевченка «Мала книжка» та «Більша книжка» як джерела тексту // Збірник праць двадцять п’ятої наукової шевченківської конференції. — К., 1983. — С. 14 — 49.</span>
<span>Як правило, твори друкуються у хронологічній послідовності за часом їхнього написання. Твори, що мають широку орієнтовну дату (місяць чи понад місяць, рік чи понад рік), ставляться в загальний ряд за другою, «верхньою» її межею. У тих випадках, коли кілька творів датується одним і тим же самим місяцем чи роком і точніші дати встановити неможливо, вони розташовуються в тому порядку, в якому їх записано до рукописних збірок самого поета. Насамперед це стосується поезій 1847 — 1850 рр., переписаних Шевченком після повернення з Аральської описо/592/вої експедиції до Оренбурга наприкінці 1849 — на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня нового арешту поета) до «Малої книжки» за річними рубриками.</span><span>Підставою для датування стали творчі рукописи, частина яких датована чи містить датовані твори, листи, щоденник, автобіографія поета, свідчення сучасників у їхньому листуванні і спогадах, прижиттєві видання й публікації, деякі рукописні списки, документи про надходження творів Шевченка до цензури 1. Важливою підставою для датування великої кількості творів, написаних на засланні, є розміщення їх у відповідних річних рубриках згадуваної «Малої книжки» 2.</span><span>Твори Шевченка (основні тексти, інші редакції та варіанти) друкуються за автографами, переважну більшість яких зосереджено у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Національної академії наук України 3; прижиттєвими виданнями та публікаціями (з усуненням цензурних купюр за автографами та з виправленням очевидних друкарських помилок і огріхів); авторськими робочими примірниками прижиттєвих видань («Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 4, «Кобзар» 1860 5) з рукописними виправленнями Шевченка; рукописними копіями та списками (І. М. Лазаревського, П. І. Бартенєва та ін.) з виправленнями поета; деякими іншими, не правленими Шевченком, рукописними списками, що доносять автентичний текст, який в автографічному вигляді не зберігся; деякими посмертними публікаціями (в журналах «Основа», «Вечерниці», празькому виданні «Кобзаря» 1876 р., женевському виданні «Кобзаря» 1878 р. тощо), здійсненими за автографами, нині не відомими (з виправленням друкарських та інших помилок). Твори подаються в останніх авторських редакціях, друкованих чи рукописних. Усі уточнення, виправлення, редакторські кон’єктури, внесені в текст, у тім числі корективи, що усувають цензурні спотворення, застережено у коментарях. Авторські виправлення і переробки тексту вичерпно відбито у розділі «Інші редакції та варіанти».</span>
<span>1 Зібрані в кн.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура: Дослідження та документи: 1840 — 1862 роки. — К., 1969.</span><span>2 Зберігається у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 1, № 71.</span><span>3 Див.: Опис рукописів Т. Г. Шевченка. — К., 1961; Путівник по фондах відділу рукописів Інституту літератури. — К., 1999. — С. 539 — 559.</span><span>4 Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 76.</span><span>5 Там само, ф. 1, № 70.</span><span>
</span>
Мабуть, немає людини, яка б не замислювалася над питаннями: чи так вона живе? Чи гідна називатися людиною? Що залишить після себе нащадкам? Замислююся над цим і я…Думаю, що людина відрізняється від інших створінь природи духовністю, здатністю до розуміння і всепрощення. Звісно, що кожна особистість — неповторна! Але вважаю, що завдання кожного —робити світ навколо себе добрішим, більш гуманним, допомагати ближнім, довіряти, розвивати свої творчі здібності, поважати інших. Ми всі прагнемо жити комфортно. А душевний комфорт можна мати тільки тоді, коли сам робиш добро й у відповідь отримуєш таке ж ставлення від інших. Думаю, що зло й ненависть спустошують людину, а значить — частково знищують її.Нещодавно на уроці літератури ми вивчали вірш В. Симоненка «Ти знаєш, що ти — людина?», де поет розкрив місію людини на землі: творити добро, жити за законами моралі, поважати й цінувати неповторність людської особистості:Ти на землі — людина,І хочеш того чи ніУсмішка твоя — єдина,Мука твоя — єдина,Очі твої — одні.Автор наголошує на тому, що кожна людина неповторна, має право на повагу, любов, щастя і свободу. У поезії порушено ще одну важливу проблему — швидкоплинності людського життя. Ми ще молоді, здається, усе життя попереду. Але насправді день пролітає за днем. Здається, учора була весна — і ось уже осінь за вікном вкриває золотим дощем вулиці. «Завтра, завтра, завтра — і так минає життя», — говорили давні римляни, і можливо, «завтра»Більше тебе не буде.Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть людиДобрі, ласкаві й злі.Часто ми забуваємо сказати теплі слова любові рідним, допомогти друзям, сподіваючись на «завтра». В. Симоненко звертається до пас, читачів, із проханням жити повно, цінувати кожен день:І жити спішити треба,Кохати спішити требаГляди ж не проспи!Але що ж треба зробити мені, щоб бути дійсно Людиною? Вважаю, що повинен сумлінно навчатися, потім обрати спеціальність до душі, а ще — створити міцну родину. Також хочу бути вірним другом, люблячим і вдячним сином, людиною, на яку завжди можна покластися. Хочу жити так, щоб мене поважали.Невже цього замало, щоб бути Людиною?Твір Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти людина…? можна вважати гімном людській гідності. Ці рядки, звернені до сучасників, прозвучали в умовах виховання поваги до держави, а не до людини. І це є знаменною ознакою того часу, зараз ми вже знаємо, що то був тоталітарний режим. Бо, не дай Боже, звичайна людина усвідомить таку просту річ, що вона має власну гідність не тому, що це визнає держава, а просто тому, що вона — людина. Тож і запитує поет: «Ти знаєш про це чи ні?» Ці слова звернені до нас на багато років уперед, коли ми самі будемо зіставляти свої вчинки з цією простою фразою.Василь Симоненко належить до тих письменників, яким не судилося за життя бути визнаними на державному рівні. Державі такі митці не були потрібні, бо вони своїм словом ставили під сумнів ідеологію та дії влади. Як же можна допустити таке, щоб поет замість того, щоб прославляти партію, її вождів, які «мудро» керували всім народом, раптом простим зверненням, нібито натякаючи на те, що людина, людське життя є найбільшою цінністю, а не рідна партія, підточує саме коріння пануючої ідеології. Безперечно, цього не могли допустити. Тому й прийняв поет смерть, що залишила дуже багато запитань, на які ще й досі не знайдено відповідей. Але він встиг звернутися до нащадків зі словом, що спонукає до роздумів.<span> </span>
<span>1)село спасівка 2)набіг татарів 3)зустріч з козаками 4)розмова з татарином 5)визволення сестри</span>
<span>Над Дніпром у селі Старому Кодаку жив собі молодий лоцман (провідник суден) Карпо Летючий. Був він потомком славних запорожців — високий, чорнявий та кучерявий, ще й до того сміливий. Добре знав усі дніпровські пороги змалку. Лоцманський отаман дуже любив Карпа й настановив його головним керманичем, незважаючи на молодість того. </span>
<span>Якось приплив до порогів байдак із багатим товаром, і попросив купець найкращого лоцмана. Отаман послав Карпа Летючого, пообіцявши йому за добру роботу найбільшу плату. </span>
<span>Погода була тиха та ясна. Десь далеко шуміли пороги. Гребці дружно махнули веслами й полетіли, як на крилах. </span>
<span>Щасливо проминули три пороги. Карпо був гордий і радісний. А попереду вже гудів Дід, чи Ненаситець. Здавалося, що ревла череда волів або стріляли з гармат. </span>
<span>Білий гребінь хвилі пробіг по воді. Коли десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. Карпо сам кинувся до стерна, закричав на гребців, але нічого не міг удіяти. Страшний камінь Крутько вхопив байдак і обкрутив його навколо себе, зламавши стерно. Гребці здійняли руки до Бога, і Карпо втратив пам'ять. </span>
<span>Коли Карпо прийшов до тями, то побачив пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна було відвести очей. </span>
<span>До Летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців і сказали йому спускатися вниз із гори. Карпо здивувався — такі ці люди були високі, рівні, дужі! А запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в Україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. І розказали, що як зруйнували Січ, характерники (чаклуни) зачарували її всю — з островом, з гетьманом, з козаками — і тепер вона тут. </span>
<span>Запорожці повели Карпа через лісок, у якому не було тіні, до свого товариства. Козаки були дужі, гарні, святково вдягнені, розмовляли стиха, а здавалося, що то ревуть страшні Дніпрові пороги. </span>
<span>Пройшли через пишний сад зі спілими яблуками та грушами, вишнями й виноградом. У ньому спочивали старі запорожці. У другому саду співав сивий кобзар. </span>
<span>Далі всі пішли до гетьмана й сказали, що прибув чоловік з України. Гетьман розчулився, з його очей впали сльози й обернулися на квітки. Став він розпитувати Карпа про те, чи пам'ятають в Україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, краще їм чи гірше, і чи й досі терплять від ляхів, татар та москалів. Карпо відповів, що про запорожців вони чули дещо від кобзарів, та й усе. Про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. Зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви помолитися за Україну. </span>