У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.
Служил на Кавказе офицер Жилин. Пришло ему письмо от матери, и решил он съездить в отпуск домой. Но по дороге его и ещё одного русского офицера Костылина схватили татары. Случилось это по вине Костылина. Он должен был прикрывать Жилина, но увидел татар, испугался и побежал от них. Костылин оказался предателем. Татарин, который взял в плен русских офицеров, продал их другому татарину. Пленников заковали в кандалы и держали в одном сарае.
Татары заставили офицеров написать родным письма с требованием выкупа. Костылин послушался, а Жилин специально написал другой адрес, потому что знал: выкупить его некому, старушка-мама Жилина жила очень бедно. Сидели Жилин с Костылиным в сарае целый месяц. К Жилину привязалась хозяйская дочка Дина. Она носила ему тайком лепёшки и молоко, а он делал для неё куколок. Жилин стал раздумывать, как им с Костылиным бежать из плена. Вскоре он начал делать подкоп в сарае.
Однажды ночью они сбежали. Когда вошли в лес, Костылин стал отставать и ныть — ему сапогами ноги натёрло. Из-за Костылина они далеко не ушли, их заметил татарин, который проезжал по лесу. Он сказал хозяевам заложников, те взяли собак и быстро догнали пленников. Им снова надели кандалы и не снимали их даже ночью. Вместо сарая заложников посадили в в яму аршин пяти глубиной. Жилин всё равно не отчаялся. Всё думал, как ему убежать. Спасла его Дина. Ночью она принесла длинную палку, спустила её в яму, и по ней Жилин вылез наверх. А Костылин остался, не захотел убегать: испугался, да и сил не было.
Жилин отошёл подальше от деревни и попытался снять колодку, но у него ничего не получилось. Дина дала ему в дорогу лепёшек, и заплакала, прощаясь с Жилиным. Он был добр к девочке, и она к нему очень привязалась. Жилин уходил всё дальше и дальше, хоть колодка очень мешала. Когда силы закончились, он пополз, так и дополз до поля, за которым были уже свои, русские. Жилин боялся, что его заметят татары, когда он будет пересекать поле. Только подумал об этом, глядь: налево, на бугре, десятинах в двух от него, стоят трое татар. Увидали они Жилина и бросились к нему. Так сердце у него и оборвалось. Замахал Жилин руками, закричал что было духу своим: «Братцы! Выручай! Братцы!». Услыхали Жилина казаки и бросились наперерез татарам. Испугались татары, не доехав до Жилина стали останавливаться. Так и спасли казаки Жилина. Рассказал им Жилин о своих приключениях, а потом говорит: «Вот и домой съездил, женился! Нет, уж видно не судьба моя». Остался Жилин служить на Кавказе. А Костылина только через месяц выкупили за пять тысяч. Еле живого привезли.
<span>Выделите в нём структурные части
В ЧЁМ?</span>
(Спільне) У дітей одного кольору волосся. Зауважу, що обоє були хоробрими: хлопець не побоявся сказати правду на суді, а дівчинка сміливо долала свою хворобу. Обоє були веселими та життєрадісними, їх не лякали труднощі. Залюбки б не виконували правил, але все таки слухали дорослих, були шляхетними. Діти були дуже цікавими, з великим захопленням пізнавали світ. Також були великими фантазерами та мрійниками . Том вигадав закон, що керує вчинками людей, а Поліанна «гру в радість» . Жили діти у тітки. Тітки обох героїв мали однакове ім’я Поллі.
(Відмінності) Том – хлопчик, а Полліанна дівчинка. Том завжди мав друзів, а Полліанна знайшла друзів тільки через деякий час. Дівчинка була працьовитою, завжди виконувала те, що казала тітка, натомість хлопчик старався уникнути роботи. Том мав брата, а Полліанна не мала брата, вона дуже сумувала за батьком.
Вода испоряется из моря и снова проливается дождём это круговорот воды