Слобідська Україна або Слобожанщина(рідше — Слобідщина)[1] — історико-географічний край у східній частині України та прикордонних областях РФ, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської імперії.
Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запорожжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, північнно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа. В сучасних межах охоплює центрально-південну частину Сумської області, Харківську область, північну частину Луганської області та північно-східну частину Донецької області, західну, центральну, східну, південну частини Білгородської, південні частини Воронізької, та Курської областей.
Зараз (та за часів СРСР) частини Слобожанщини, що входять до Росії, належать до Центрально-чорноземного економічного району Росії, але в часи Російської імперії вся Слобожанщина разом із північною половиною України входила до Малоросійського економічного району.
Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, і навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох східних полків Слобідської України воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї Слобідської України. За цих умов, надто ж під впливом антиукраїнської політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709 р., питання про об'єднання Слобідської України з Гетьманщиною втратило актуальність.
Але це не відбилося на взаєминах Слобідської України і Гетьманщини. Крім зв'язків економічних і культурних, велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною Слобідської України і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перехрестови та інші, були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками, Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, князями Четвертинськими та іншими визначними родами Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі земельні володіння деяких гетьманських фамілій на Слобідській Україні (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на Слобідській Україні (Михайло О. Милорадович, полковник Ізюмський, 1759—1761; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку кінця 1748 р.; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку 1708 р., шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син генерального писаря Семена Савича й зять сумського полковника Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки та їх родичі посідали ті чи інші уряди. З іншого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політичному житті Гетьманщини (наприклад, Охтирський полковник Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1703 р.). Слобідська Україна давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політичної або військової криз (зокрема під час війни 1708—1709).
Крестьяне к новой аграрной реформе
относились, надо сказать, настороженно. Они не спешили переходить на хутора и
отруба (отруб – земельный участок, который выделялся крестьянину, вышедшему из
общины, с сохранением его двора в деревне; хутор – земельный участок,
выделенный крестьянину, вышедшему из общины с переселением из деревни на свой
участок). Их пугала неизвестность и слишком заманчивые условия.
Из общины выходили в основном зажиточные
крестьяне, которые свободно платили за свой выход старостам и земским
начальникам. Им было выгодно иметь в своей собственности как можно больше
земли, так как они могли обеспечить обработку своих земель по последнему слову
техники. У них имелась в наличии новейшая техника и удобрения, которые вкупе обеспечивали
высокую урожайность и хороший доход.
<span>Бедняки же выходили из общины для того, чтобы
продать свою землю и поправить, тем самым, свое материальное положение:
заплатить по долгам и искать новую работу.</span>
В самом конце шестнадцатого - начале семнадцатого появился стиль барокко. Это было в Италии:в Риме,в Венеции, во Флоренции. Классицизм как стиль раньше всего появился во Франции в семнадцатом веке.
Не знаю, помогу ли я чем-то, но... В 520 году до нашей эры император Персии Дарий 1 собрал 700 000 тысячную армию и двинулся на скифов, чтоб покорить Европу, и один пастух чтобы спасти родину сказал, царю скифов, что поведет за собой обманом персов в пустыню, и чтоб ему поверили он предложил избить его, но никто не избил его, и тогда он сам себя побил, и лежал он на дорого, и когда пришли персы он попросил их о помощи и сказал что хочет отомстить скифам за то что они сделали с ним, и сказал что покажет тыл войска скифов, и сказал что этот путь знает только он, и персы поверили ему и пошли за ним, и семь дней и ночей они шли по пустыне половина войска умерло, от голода и болезни, и тогда император персов разозлился и велел убить Ширака, и когда его привели к Дарию 1, он сказал что он один победил войско персов, и что он счастлив, что умрет на родной земле, и там его и убили