Ответ:
Поселяється білий лелека у вiдкритому ландшафтi з придатними кормовими угiддями — луками, болотами, пасовищами. Полюбляє зволожені ділянки з невисокою трав’яною рослинністю, на яких є групи старих розлогих дерев, особливо якщо луки періодично затоплюються, а трава регулярно викошується. При спаді повені утворюються великі площі мілководдя, тут багато різноманітних дрібних тварин, якими живиться лелека. Сінокіс також сприяє багатому полюванню. Після викошування трави комахи, гризуни, земноводні стають легкою здобиччю. Ось чому в наших умовах для білого лелеки найбільш сприятливими є природні заплавні луки на річках з незарегульованим стоком. Густота його населення в таких місцях може досягати десятків пар на 100 квадратних кілометрів. Розорювання заплави значно погіршує кормові угіддя, чорногуз уникає високої рослинності. Ви не побачите його на полі пшениці, що вже заколосилась, або тим більше в кукурудзі.
Объяснение:
Іван Франко... Діяч, що уособлює цілу епоху української культури; один з найвидатніших письменників слов'янських народів; ім'я, що здобуває все ширшу світову славу. Вже сучасники сприймали його як «велике астральне тіло, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше».Людина універсальної обдарованості, титанічної працьовитості, незламної стійкості і революційної націленості в майбутнє — Іван Франко жив у бурхливу, сувору й складну історичну добу. Його дитинство озвучувалось прокльонами нещодавній панщині й відгомонами революційних настроїв 1848 року; юність відсвічувала кумачами далеких барикад Паризької комуни й загравами пожеж у близькому робітничому Бориславі; полудень віку поета збігся з першою російською революцією, яка окрилила його впевненістю в перемозі нового, вільного життя; в останні роки митця відчутнішою і ближчою ставала майбутня революційна битва.Іван Франко-мислитель завжди орієнтувався на найвищі ідейно-філософські здобутки своєї епохи.Іван Франко — незрівнянний за своєю багатогранністю й плідністю діяч української культури. Він був великим поетом, прозаїком, драматургом і належав до тих письменників, яких сам порівнював з «деревом, що своїм корінням впивається якомога глибше й міцніше в свій рідний, національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань» (XVIII, 505). Він був ученим широкого діапазону — критиком і дослідником літератур, істориком, філософом, фольклористом, етнографом, мовознавцем, економістом, мистецтвознавцем. Він був невтомним публіцистом, журналістом, видавцем, політичним діячем, пропагандистом передових ідей друкованим і усним словом. Його перекладацькі інтереси охоплювали сотні творів літератури і фольклору різних народів світу, письменників різних країн і епох.<span>Протягом сорока років своєї невсипущої творчої праці І. Франко поповнив культуру свого народу близько 4500 творами найрізноманітніших жанрів. 50-томне видання його спадщини включає лише половину колосального творчого доробку — те, що несе в собі великий заряд думок і почуттів, мудрості та краси, здатних розширювати й збагачувати духовний світ наших людей, служити дійовою виховною силою.</span>
• епітети: «час гарячий», «ясне небо, море, хмарки, сонце», «злотиста блакить», «тихий плескіт», «хвилечка перлиста», «стежечка злотиста», «щире золото», «золотий шлях»;
1. Дорога до сонця
2. Зелені листочки
3. Білі голівки підсніжників
4. Ріст підсніжників
5. Їх чудовий аромат
Ответ:
Хоч би про що писав Микола Вороний, завжди в його творах був присутній образ рідної землі. Для поета не було нічого святішого за страдницьку, підневільну Україну: вона снилася йому вночі, вона надавала снаги жити вдень. Але не міг більше Вороний бачити, як з неї знущаються і як вона сама дає з себе знущатися. І, маючи у серці синівські почуття любові до своєї Батьківщини, пише поему “Євшан-зілля”.
Вороний Не вигадав сюжет цієї поеми. Відомо, що твір побудований на основі літописних джерел. Не одне покоління передавало з рук у руки вічне перо, щоб закарбувати діяння давноминулих днів.
Закарбувати словом у пам’яті тих, що жили, тих, що живуть, і тих, що житимуть. Красива історична легенда дійшла і до Миколи Вороного, який зміг їй подарувати інше життя, інше “обличчя”. У своїй поемі автор звертається до синів українських, хоче, щоб вони не відверталися від своєї неньки України, якій дуже тяжко бути у неволі та ще й бачити таку неповагу до себе.
Сюжет поеми побудований ніби за літописом, проте звернений не до половців, а до нас – українців. Князь Володимир Мономах “під
час походу” взяв у полон з ясирем улюбленого сина половецького хана, оточив “його почотом і розкошами догідно – і жилось тому хлоп’яті і безпечно, і вигідно”. Час робить свою справу, і через якийсь період юнак почав забувати те, що відбувалося на рідній землі, забувати рідних батьків, рідні звичаї – забувати Батьківщину.
Дійшло до того, що “край чужий, чужі звичаї як за рідні уважати” став хлопець.