Напевно, немає жодної родини, де б не виникали конфлікти між батьками та їх дітьми. Безумовно, все індивідуально, нюанси бувають різні, але все ж таки можна назвати основні причини нерозуміння і сварок. Опіка. Опіка, піклування – хіба це погано? Це іноді навіть необхідно, але до пори до часу. Звичайно, кожна мама хоче вберегти своє чадо від помилок, неправильних вчинків, але іноді це бажання перетворюється на заборону самостійно робити що-небудь. Надмірна опіка – типова проблема дітей з благополучних сімей, особливо, якщо дитина в сім’ї одна. Батьки, бажаючи тільки добра, обмежують самостійність дитини, у той час, як вона вже відчуває себе особистістю, хоче хоч якось проявити себе. У такій ситуації потрібно зрозуміти, що рожеві окуляри, які батьки свідомо надягають на дитину, рано чи пізно доведеться знімати. При чому, чим пізніше – тим болючіше. В особливо важких випадках люди, яких батьки опікали понад міру, страшаться життя, їх лякають труднощі. Тому, як би не хотілося вберегти малюка від «шишок» – дозвольте йому діяти, нехай і під вашим контролем, але діяти. Недовіра. <span>Недовіра може мати і найбезневинніші причини: люди ростили свого малюка, все за нього робили, у всьому допомагали, і їм дуже складно буде повірити, що він зможе щось робити самостійно. При цьому, здібності і розвиток дитини ролі не грає – йому все доведеться доводити (іноді – не найкращим чином). Така недовіра є наслідок надмірної опіки, і може стати причиною інфантильності. У більш старшому віці батьки переконаються в тому, що їхнє чадо зовсім не пристосоване до життя, і не вміє (більш того – не хоче) нічого робити. Другий варіант недовіри більш небезпечний – він виникає в результаті слабкого зв’язку між батьками і дитиною. Батьки мало цікавляться життям дитини, а вона, у свою чергу, не прагне розкривати свої таємниці. Не знаючи, чого очікувати від свого нащадка, мами і тата готуються до всього, часто прокручуючи найгірші варіанти. Якщо висловлена підозра (або навіть звинувачення) було безпідставним, то це похитне віру дитини у батьківську справедливість, що призведе до брехні, скритності – тоді вже налагоджувати відносини буде складно</span>
<span>Александр Грин написал замечательную повесть «Алые паруса». В этой повести он не старался показать нам чудо, сказку, волшебство. Писатель хотел сказать, что они бывают, дать нам надежду на чудо. Маленькая девочка по имени Ассоль однажды встретилась с Эглем, который сказал ей, что во взрослой жизни к ней приплывёт прекрасный принц, на огромном корабле, над которым будут развеваться алые паруса. С тех пор главная героиня только и ждала и мечтала, когда же исполнится предсказание Эгля. Этим принцем суждено стать молодому человеку по имени Грей. Он воспитывался в богатой семье. Однажды в детстве, находясь в библиотеке, совсем ещё юный Грей увидел картину, на которой был изображён капитан корабля. И тогда Грей начал мечтать о море. И он смог воплотить эту мечту в жизнь, действительно став капитаном. Однажды его судно с алыми парусами подошло к берегу. Красавица Ассоль крикнула стоявшему на борту капитану – «Это я!». И Грей полюбил девушку и забрал её с собой. Таким образом сказка стала реальной, мечта Ассоль сбылась. И если бы не её встреча с Эглем, то сказки могло бы и не быть. Волшебник Эгль подарил мечту и надежду девушке, и они претворились в жизнь. Повесть Александра Грина «Алые паруса» — это история о том, что мечты человека сбываются. Необходимо только верить и ждать! И любому из нас рано или поздно повезёт.</span>