5 (16) февраля 1722 г. император Пётр I издал указ о престолонаследии, согласно которому глава государства мог сам по своему усмотрению назначать себе преемника: «…дабы сие было всегда в воле Правительствующего Государя, кому оной хочет, тому и определить наследство, и определённому, видя какое непотребство, паки отменить, дабы дети и потомки не впали в … злость, …имея сию узду на себе. … дабы все Наши верные поданные, духовные и мирские без изъятия, сей Наш устав пред Богом и Его Евангелием утвердили на таком основании, что вся, кто сему будет противен, или инако как толковать станет: тот за изменника почтён, смертной казне и церковной клятве подлежать будет».
Данный указ ломал вековые устои передачи власти от отца к сыну. Теперь государь мог назначить своим наследником кого пожелает, не следуя правилу первородства, если старший сын, по его мнению, оказывался непригодным для исполнения властных функций. В августе 1722 г. вышла книга Феофана Прокоповича «Правда воли монаршей», в которой объяснялось и обосновывалось право императора распоряжаться будущим государства: «Как отец может лишить сына наследства, так и государь — престола». Феофан оставлял за народом право участвовать в назначении монарха лишь в тех случаях, когда не было прямого завещания государя, но не предложил механизм этого участия.
Российская практика XVIII столетия показала, что в условиях абсолютной монархии, когда личность императора имела огромное значение, такой способ престолонаследия подрывал стабильность государственного управления и служил одной из предпосылок дворцовых переворотов. Поэтому Павел I в день своей коронации 5 (16) апреля 1797 г. подписал указ о престолонаследовании, отменявший Петровский указ. Новый закон положил начало гарантированному переходу императорской власти от отца к старшему сыну. Ставя закон о престолонаследии выше воли монарха, император Павел выражал веру не в человека, свойственную закону Петра I, а в промысел Божий. Таким образом, преемственность монархической власти вновь стала независимой от влияний и желаний правящего класса, хотя и не гарантировала от заговоров.
Да,это так. он любил побеждать и дошел вплоть до завоевания Индии
ІV-VІІ ст. – період Великого переселення народів. Його підсумком стала загибель Західної Римської імперії (476 р.) і виникнення на її теренах варварських королівств. Проте ці королівства виявилися нетривкими утвореннями. Виключенням стало королівство франків, засноване у 486 р. Хлодвігом.
Франки зуміли зупинити просування арабів в Європу (битва при Пуатьє, 732 р.).
У 800 р. король франків Карл Великий став імператором. Була зроблена перша спроба відновити Римську імперію. Але імперія Карла нічим не нагадувала свою попередницю. Король розглядав державу як частину володінь, що йому належать. Основою держави була особиста відданість монарху. Розпад імперії був неминучим. Що і сталося в 843 р. за Верденським договором онуків Карла Великого. На теренах імперії постали три європейські держави: Франція, Італія, Німеччина.
Починаючи з ІХ ст. в Європі утверджується лад, який отримав назву феодальний. Свою назву він бере від назви спадкового володіння, за яке передбачалася військова служба, – феода. Власники феода стали називати феодалами. Вони і стали панівним станом суспільства. Середньовічні мислителі називали їх „тими, хто воюють”.
Символом влади феодала був замок, який одночасно був і помешканням і фортецею.
Між феодалами склалася особлива форма взаємин – васалітету. Сильніші ставали сеньйорами, ті що йшли до них на службу і складали клятву вірності, ставали васалами. Поступово вибудувалася своєрідна драбина (піраміда) з сеньйорів і васалів. На вершині цієї конструкції стояв король. Проте система відносин між васалами і сеньйорами була настільки заплутаною, що породжувала безліч конфліктів. Деякі сеньйори були багатшими і могутнішими за королів, що призвело до такого явища як феодальна роздробленість. Проте згодом королі, спираючись на різні прошарки суспільства повели боротьбу за об’єднання країни під своєю владою. Це призвело до утворення наприкінці Середніх віків централізованих держав і станових монархій.
Найчисельнішим станом середньовічного суспільства було селянство – „ті, що працюють”. Його становище було неповноправним і приниженим. Селяни потрапляли у залежність від феодалів і виконували на їх користь всілякі повинності (оброк і панщину).
Ще одним станом суспільство були „ті, що моляться” – духовенство. Вони виконували, на думку середньовічної людини, головне завдання – піклувалися про спасіння душі людини. Це зумовлювало величезний вплив церкви на життя середньовічної людини і її претензії на владу.
Три стани: духівництво, феодали і селяни. Середньовічний малюнок
У Х-ХІ ст. в Європі почалося відродження старих і виникнення нових міст. Міста у середні віки були центрами ремесла і торгівлі. Для організації виробництва, торгівлі, захисту від конкуренції ремісники і купці об’єднувалися в цехи і гільдії. Життя мешканців міст значно відрізнялося від інших прошарків середньовічного суспільства. Як наслідок городянин став людиною нового типу.
Міста виникали на землях, що належали сеньйорам. Впродовж декількох століть йшла боротьба міст за незалежність і самоуправління. Деяким містам це вдалося. Вони стали містами-комунами. Символом незалежності міста стала міська ратуша.
У ХІ-ХІІІ ст. Європа переживала господарське піднесення. В результаті внутрішньої колонізації активно освоювалися нові площі для землеробства. З „Європи лісів”, вона перетворилася на „Європу полів”. Зростала чисельність населення. Дещо відступила постійна примара голоду.
Економічний розвиток країн Європи і Близького Сходу в XIII-XV ст.
У ХІV-ХV ст. середньовічне суспільство охопила криза, на Європу нахлинули всілякі біди і катастрофи. Найстрашнішою стала пандемія чуми середини ХІV ст., яка за три роки знищила чверть населення континенту. Проте кінець світу не настав і життя продовжувалося. Європа вступила в новий етап свого розвит
12 октября 539 года до н.э.(вроде)
<span>Эти государства с древней культурой, которая насчитывает тысячелетия .Она существовала там даже тогда, когда на территории европейских государств бегали дикие племена .Недавно смотрела Виасат хистори очень интересные факты Оказывается в Китае и христианство уже появилось в седьмом веке, оно пришло туда с Ближнего ВостокаПлохо только, что запад, который считает себя колыбелью цивилизации так жестоко обращался с населением этих стран Одна только подлая Великобритания сколько горя принесла этим народам своей империалистической политикой</span>