Я очень люблю своих домашних питомцев: кота Черныша и собаку-лабрадоршу Нею. Оба - верные друзья, хотя характер у них разный. Нея какая-то несдержанная, шаловливая даже, всегда бурно выражает радость, Может быть, потому, что она еще щенок-подросток. А Черныш- с достоинством, всегда степенный. Еду просит, не прыгая и виляя хвостом, как Нейка, а вольяжно трется об ноги, или ложиться на спинку и делает "катышки". Поэтому он мне казался более честным и надежным.
Как-то я решил испечь сам печенье, потому что люблю иногда заняться кулинарией, да и маме хотел сюрприз сделать. Пока я возился с тестом, Нейка скакала вокруг меня, чуть ли хвостом с ног не сбивала. Черныш вел себя куда достойнее и терпеливо ждал, когда я подброшу вкусняшку.Я давал своим хвостатым друзьям остывшие печеники. Грызли с удовольствием, так как оба были любителями сладкой сдобы.
Но тут позвонили в дверь. Пришла соседка тетя Нелля спросить, пришла ли нам квитанция на оплату газа. Пришлось достать бумажку, показать ей сумму, чтобы она со своей сверила( уж такой она человек дотошный, главным бухгалтером много лет работала). Кулинарный шедевр мой в это время на столе остывал.
Но когда я вернулся в кухню - на столе, кроме Черныша и пустой тарелки больше ничего не было. Увидев меня, он застыл в позе прыжка от неожиданности. На усиках торчали застрявшие крошки... Потом он быстро соеринтировался и выпрыгнул на перило балкона - благо, он у нас не застеклен . Что касается Неи, она скромно сидела у двери и завидев меня, по обыкновению своему стала прыгать и клянчить угощение. Во всяком случае, у нее все по честному.
А Черныш, который казался мне надежным, благородным и сдержанным, просто играл свою роль. А меня считал обыкновенным человеческим лохом.
Но я все равно люблю их обоих. Просто теперь Нее доверяю больше.
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/10447126#readmore
Листок это образ кагото бедного и нищего человека который пришел в красивой молодой девушке чтобы быть с ней.
НАДЕЮСЬ ПОМОГЛА!!!
Для хранения и перевозки газов их сильно сжимают. Поэтому давление производимое ими на стенки сосуда, в который их заключают, очень велико. Из-за такого большого давления газы содержат в специальных баллонах, которые способны его выдержать.
Я писала это сочинение
Коли я дочитав роман «Айвенго», я навіть засмутився. Ще недавно я із завмиранням серця стежив за героями, хвилювався, чи встигнуть прийти на допомогу Ричарду відважні воїни Локслі… Роман Вальтера Скотта захопив мене цілком, наче чарівною машиною часу переніс у середньовічну Англію. І ось роман дочитаний. Що залишив він у мені?
Часи, змальовані в романі, дуже далекі від нас. Але образи твору настільки живі й яскраві, що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них, наче герої ці — реальні знайомі люди.
Саме Айвенго, а навіть не славетний король Ричард Левине Серце, є головним героєм роману. І для мене цей образ доблесного лицаря став улюбленим образом. Чим саме Айвенго вражає, що примушує мене захоплюватись цим героєм?
Знайомство читача з головним героєм відбувається незвичайно. Героя, переодягненого прочанином, не впізнають ні батько, ні кохана. Не знаємо Айвенго й ми. Але Вілфред уже в рідному домі, за яким скучив у далеких краях. Він бачить суворого батька, що не готовий простити сина. Він бачить кохану, та не може наблизитись до неї. Але й у ці важкі для душі хвилини Айвенго виявляє незвичну для свого часу людяність. Ніхто не хотів допустити до столу втомленого й голодного єврея, а «прочанин» Айвенго пожалів іновірця. Почувши про змову проти Ісака, Айвенго попереджає єврея про небезпеку та допомагає врятуватися. Можна сміливо сказати, що для того часу така повага до простої людини, співчуття шляхетного християнина іновірцю були рідкістю.
Вілфред Айвенго — відважний, безстрашний воїн. У перших розділах роману, коли сам герой іще не з’являється перед читачем, ми чуємо розмову в замку Седрика Сакса про звитяжні подвиги Айвенго, про його лицарську доблесть. Потім ми захоплено спостерігаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю Лицаря, Позбавленого Спадщини, на турнірі. Він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. Нарешті, одночасно з батьком і коханою Айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. І ми цілком згодні з Ровеною, яка, нагороджуючи Айвенго за звитягу, мовила: «Ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола!»
Одна з найпривабливіших чеснот лицаря Айвенго — вірність. Вступивши до війська Ричарда, він залишався відданим своєму королю й у часи, важкі для того. Вірність Вілфреда своїй коханій позбавляє його і спадку, й батьківської прихильності, робить вигнанцем. Але Айвенго — справжній лицар, а справжній лицар не може стати зрадником.
Він уміє бути вдячним і ризикує життям заради іновірки Ребеки, яка вилікувала його після турніру. Здається, шляхетне походження Айвенго начебто дозволяло йому бути зверхнім і пихатим. Але здатність до співчуття, яку ми помітили іще на початку роману, здатність бути вдячним примушує його, ще слабкого, мчати на двобій за життя єврейки.
Остання сторінка роману перегорнута. Але я наче й досі в полоні далеких часів поряд з незвичайними, мужніми, героїчними людьми. Образи роману настільки яскраві й живі, події твору захоплюючі, що неможливо читати його без хвилювання, неможливо ставитись до героїв байдуже. А славетний лицар Айвенго, гадаю, назавжди залишиться одним з моїх улюблених літературних героїв. Він вчить нас благородства, мужності й справжнього лицарства.