Тема — кохання
Ідея — кохання – благотворна сила Ліричний герой по-справжньому кохає, відчуває внутрішнє пробудження, піднесення, жагу до життя Художні засоби «Сонет 61»
анафора: благословенні;
епітети: сяйливі очі, солодкий біль; метафори: лук Амура, серця рани; звертання; окличні речення Оксюморони: «Але ж муки ці солодкі…»; «Живлюща смерте…»; «Втіхо навісна…»; «Палаю в стужу…»; «В спеку весь дрижу…»
Протиставлення, оксюморони, риторичні запитання, риторичні окличні речення — дуже влучні, виразні художні засоби для відтворення почуттів, допомагають глибше розкрити суперечливість такого багатогранного почуття, як любов. Цей сонет своєрідна молитва душі й серця до коханої жінки. Петрарко сприймав любов, то як найвище благо, то як гріховне почуття. Ці суперечливі погляди на кохання позначилися на вірші. Кохання – це найвища цінність , а водночас і «солодкий біль», «серця рана». Але ліричний герой приймає все це й не відмовляється від кохання. Він по лицарські милується прекрасною Лаурою. Жодної зухвалої думки немає в нього. Це поклоніння коханій. Думки про кохану виливаються у гімн цьому високому почуттю. Він говорить про Лауру з піднесенням, схиляється перед нею. Композиція твору відтворює кохання дорогоцінне, крихке і милозвучне як кришталь. Воно прозоре, але може відтіняти різні барви, як грані кришталю. Це кохання нескінченне, як пісок, що відлічує нескінченність часу. Серце Петрарки обпалене вогнем кохання, покрите ранами благоговенними, тому увінчене трояндами кохання, які як стріли Амура пронизують його серце, але це не завдає йому смертельних ран, а наповнює солодким болем кохання.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/petrarka-sonet-61-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Для цього часу характерне торжество інтуїції, підсвідомого начала в творчості. Митці XX століття — це люди-бунтарі, ідеалісти, інтуїтивісти. Вони заперечували природне, реальне, прагнули підйому над реальним досвідом, специфічного осмислення реальної дійсності, відмову від констатації фактів. Модерна література — це література дослідження, а не констатації. Те, що я сьогодні говорю, завтра може бути висміяне мною.
Елітаризм — характерна ознака нової літератури. Народництво піддане нищівній критиці й відкинуте як застаріле. Замість суспільних відмінностей (шляхетські титули) ознакою обраності виступає всеосяжний інтелектуалізм. Крім формальної освіченості й орієнтування в найсучасніших тенденціях світової політики, культури, науки й мистецтва, проникнення в глибину буття активізує інтерес художників слова до таємних знань: містики, теософії, масонства.
Індивідуалізм і глибока самотність оточує митців українських слова минулого сторіччя. Незрозумілість сучасниками, хворобливе переживання власної виключності, репресії, заслання, арешти, нищення однодумців — усе це викликало страшний дефіцит адекватного спілкування, пошанування й затребуваності власних творів.
Епоха атеїзму й позірного торжества теорії еволюції, романтичний ідеал творця як титана-богоборця спричинили поширення "каїнівського синдрому" — ідеалізму й релігійних пошуків поза традиційними церквами, а інколи й поза релігією. Літератори цього часу рівняються на ідеал людинобога, де творчість аналогічна божественній дійсності. Кожен художній твір і література як така — акт творення нової дійсності.
Українська література XX століття — література ночі людської свідомості. Більшість митців стали фізично й психічно хворими в комуністичних концтаборах, катівнях НКВС, лихолітті революції й двох колосальних воєн. Звідси поглиблений інтерес до психоаналізу Зігмунда Фрейда, іноді психологізм художнього мислення.
Стихотворение<em> Александра Сергеевича Пушкина "Конь"</em>-о его коне.Говориться о том как конь страдает.Например::«Оттого я присмирел,Что я слышу топот дальный,Трубный звук и пенье стрел;От того я ржу, что в поле уж не долго мне гулять.<em />Конь разговаривает с ним.Вначале Пушкин задал вопрос,а далее конь на него отвечает....
Вот так как-то)
<span>Любовь Куприна какая-то несчастливая, она как недостижимое счастье, но все же светлая, а у Бунина она более живая, эмоциональная, хотя и нередко трагичная... думаю, основное различие в том, что у Бунина она в большинстве своём вполне осязаемая, реальная, ее можно почувствовать, тогда как у Куприна только лишь намёки</span>