Роман А. С. Пушкина «Дубровский» был достаточно смелым для своего времени, поскольку писатель поднял темы социального неравенства, народного бунта, правдиво изобразил жизнь поместного дворянства. Сочинение на тему «Дубровский» входит в программу 6 класса по литературе. В основу сюжета легла реальная история, рассказанная писателю его другом П. В. Нащокиным. Александр Сергеевич был впечатлен услышанным рассказом о дворянине, который был несправедливо изгнан из собственного поместья и впоследствии стал разбойником. Он решил изобразить извечное противостояние добра и зла в лице двух представителей дворянства. На стороне светлых сил оказался Андрей Гаврилович Дубровский – благородный, честный, образованный человек. Достойным представителем цвета русского дворянства стал и его сын Владимир. В противовес им автор поставил Кириллу Петровича Троекурова – глубоко порочного, жестокого, невежественного, но богатого и влиятельного дворянина. Борьба этих двух сил приводит к непоправимым последствиям, раскрывая горькую правду – бесчестный богатый дворянин, несмотря на свое высокое происхождение, способен без лишних угрызений совести уничтожить любого неугодного ему человека. При написании сочинения о Владимире Дубровском рекомендуем руководствоваться планом, использовать цитаты из романа, проанализировать характеры главных персонажей и их взаимоотношения.
Подробнее: https://obrazovaka.ru/sochinenie/dubrovskiy#ixzz653184uEo
Дети решили навестить дедушку-лесника. Отправились в лес и заблудились. Стали спрашивать у лесных жителей, как найти дорожку к дому дедушки. Белочка, Зайчонок, Улитка предложили разные пути до домика, но ребятам они не подошли, т.к. надо было прыгать по деревьям, идти на запах или ползти. Лучше всех объяснила Пчелка, которая носила на дедушкину пасеку мед. Ребята пошли туда, куда летали пчелки и быстро нашли домик. А дедушка угостил их чаем с медом. Это короткая сказка.
Стихотворение начинается со строфы от лица рассказчика, затем следуют воспоминания его дяди.
Племянник спрашивает у своего дяди о сражении у деревни Бородино, в котором тот принимал участие. Родственник восхваляет своё поколение, и возмущается нынешним:
Да, были люди в наше время,
Не то, что нынешнее племя:
Богатыри — не вы!
Дядя рассказывает про битву. По приказу командиров русские войска отступают, этим недовольны старые вояки. Затем находят место для финальной битвы:
И вот нашли большое поле:
Есть разгуляться где на воле!
Построили редут.
Перестрелка идёт два дня, но не приносит никаких результатов. Вот уже третий день русские войска бездействуют. Радости французов нет предела:
И слышно было до рассвета,
Как ликовал француз.
Утром полковник произносит речь, вселяя в солдат уверенность в своей победе. Начинается Бородинская битва.
Вам не видать таких сражений!..
Носились знамёна, как тени,
В дыму огонь блестел,
Звучал булат, картечь визжала,
Рука бойцов колоть устала,
И ядрам пролетать мешала
Гора кровавых тел.
Французы узнают на собственной шкуре, что значит «русский бой удалый». Русские воины готовы стоять до конца, но французы отступают.
Вот затрещали барабаны —
И отступили бусурманы. Тогда считать мы стали раны,
Товарищей считать.
Браз Дон Кіхота став певним символом, навіть міфологемою
Головний герой вигадує собі красиве ім’я. Звісно, справжньому лицареві нього недостатньо. Необхідний ще зброєносець, яким стає знайомий Дон Кіхо-ІІІ Санчо Панса. Новоспечений лицар дає гучне ім’я навіть своєму коневі. Не може лицар і без Дами серця, якою стає дівчина з сусіднього села з пишним іменем Дульцінея Тобоська (ясна річ, це ім’я також вигадав наш лицар сумного образу). Зброю Дон Кіхот лагодить собі з того, що «завалялось» у домі ще від часів його прадіда. От, здавалося б, і все! Образ славного лицаря вийшов на славу, перепрошую за каламбур. Але ж ні, ще не час зупинятися і милуватися цією картиною: жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою. Отже, Дон Кіхот вирушає здійснювати подвиги, показувати свою лицарську мужність та звитягу…
Ми визначили, що у своєму творі Сервантес пародіює усі основні атрибути ,дії середньовічного лицаря. Але повернімось на хвилинку до наших міркувань і перевіримо їх уважніше. «…Жоден славний лицар не обходився без подвигів, які покриють його ім’я вічною славою». Безумовно, це так. Дон Кіхот робить усе; заради викорінення зла на землі, заради справедливості та щастя людей. Звісно, він мріє про славу та визнання, але стимулом до його боротьби є сам факт існування несправедливості, яку він бачить (чи яка йому примарилась). Отут вперше щось не збігається…
Образ Дон Кіхота дуже глибокий, ми розуміємо це ще читаючи твір, навіть не встигнувши до ладу подумати над ним. Але, намагаючись стати «копією» і мужнього середньовічного лицаря, Дон Кіхот перевершує свій ідеал: вроджене прагнення справедливості набуває дещо химерних форм і не завжди дає бажані результати саме через втрату відчуття реальності, але ж прагнення Дон Кіхота до загальної справедливості дуже відрізняється від прагнення здобути собі славу,багатство та прихильність Дами серця. Герой, який воює зі злом, не може не викликати повагу та захоплення, але ж викривлене сприйняття Дон Кіхота примушує його бачити зло там, де його нема або ж не прогнозувати ситуацію й можливі наслідки власних дій.
Тепер ми співчуваємо Дон Кіхоту, його таке щире; і таке палке прагнення добра та істини, навіть попри його невдачі, не дає нам змоги поставитися до цього образу цинічно, промовивши щось на зразок «ну, хотів як краще, а вийшло краще не згадувати…» Можливо, читаючи твір, ми думаємо собі: «От дивак!», але частіше, зізнаємось ми в цьому чи ні, ми співчуваємо Дон Кіхотові й вболіваємо за нього, хоча й здогадуємось, що його фантазії;не переможуть дійсність (вітряки не перетворяться на велетнів, яким би благородним не був Дон Кіхот…). Це робить головного героя роману по-своєму трагічним, але, безумовно, симпатичним читачеві.
Замисливши роман як пародію на лицарську літературу низької якості, Сервантес зробив набагато більше: він зобразив по-своєму трагічний образ, обраї і дуже глибокий і яскравий, життєвий настільки, що ім’я цього героя перейшло в мовленні у розряд загальних назв. Виходить, цей дивак — не просто поодинокий випадок. Створюючи свого персонажа, Сервантес витяг на поверхню цілий шмат людської свідомості, зобразивши ті проблеми, які турбують багатьох людей, знайшовши підґрунтя для опису окремого психологічного типу, окремої; філософської системи. Через це образ Дон Кіхота ми не лише спостерігаємо на папері, а й часто зустрічаємо і — головне — впізнаємо у нашому житті.
Перш ніж говорити про донкіхотів у нашому житті, треба подумати, чи виникають такі типи у сьогоденні та й чи висока ймовірність їх виникнення. Ну, що ж? Алонсо Кіхано проти Дон Кіхота. Ох, і не проста ця проблема!
З одного боку, коли б якось Алонсі закортіло перетворитися на Дон Кіхота у наше сторіччя повального індивідуалізму, коли одній людині байдуже до психологічного стану іншої, до її думок та вчинків, до її долі взагалі, якихось перепон на шляху такої магічної метаморфози не виникло б… Але ж є й інший бік: тепер людина, як мені здається, більше обмежена обставинами: робота, родина, та й взагалі, більш дрібне, тобто купа так званих «соціальних прив’язок» не може сучасна людина уявити себе кимось і помандрувати собі боротися з ним. Ми більш закорінені у навколишній світ: у «територію», у соціум тощо. Виходить, тут не вгадаєш: є чинники, які свідчать за появу нових донкіхотів, є хто проти… Але ми не врахували ще одного. Розглядаючи ситуацію, коли комусь закортіло уявити себе іншою людиною, ми не враховували, високу імовірність того, що таке бажання виникне.
Аж тут і криється пояснення чому у нашому сучасному житті так мало донкіхотів. Мені здається, надто щасливим та приземленим став наш світ останнім часом, безкорисне служіння добру, ідеали, подвиги, — все це побачиш хіба що в книжках та історичних поемах. Крім того, нема де й вчитися цього: дитину від раннього віку привчають до прагматичності, практичності, сили, а слово «фантазер» надто часто вживається в негативному значенні.