<span><span>
</span><span>
Вінні-Пух - та всі-всі-всі<span>Всім вам, звичайно, відомо, хто такий Вінні-Пух. Правда?
А ось чи знаєте ви, хто придумав цього чудового героя?</span><span><span>Звали цього письменника Алан Олександр Мілн. Він народився 18 січня 1882 року у Лондоні.
З дитинства Алан мріяв стати знаменитим письменником. І коли він виріс, то домігся свого!
Так, вже у 1924 році письменник видав віршовану збірку «Коли ми були зовсім маленькими», яка дуже сподобалася читачам.
А за два роки до цієї події він надрукував детективний роман для дорослих «Таємниця червоного будинку» і багато інших «дорослих» романів.
І все ж прославила його, звичайно, саме казка для дітей про Вінні-Пуха.
</span><span>Допомогли її написати письменнику його дружина, Дороті Дафне де Селінкот, та син, якого звали... Відгадайте, як?.. Правильно - Кристофер Робін.
Так, так, саме таке було в нього імя!
Казка ж народилася так.
Коли Кристоферу Робіну виповнився рік, тато з мамою подарували йому іграшку - великого плюшевого ведмедика, якого вони назвали Вінні-Пух.
Потім, щоб Вінні не нудьгував, хлопчику купили ще дві іграшки - ослика Іа та порося П'ятачок.
Але на цьому все не закінчилося! Незабаром у Кристофера з'явилися нові іграшкові друзі - тигра на ім'ю Тигра та Кенга з дитинчам Ру.
Саме ці іграшки й допомогли Алану Олександру Мілну придумати чудову казку, яку зараз так люблять всі діти на світі!
Ось тільки іграшкових Сови та Кролика насправді ніколи не було - тато Кристофера Робіна їх просто видумав.
</span><span> </span><span>А надрукована була казка про Ведмежа з ошурками в голові під назвою «Вінні-Пух» була у жовтні 1926 року.
Наступного року Алан Мілн надрукував другу частину розповідей про Вінні - «Тепер нас стало шестеро», а ще через рік з'явилася третя, остання, частина книги - «Будинок на пуховій опушці».
Ці книжки відразу ж сподобалися не лише дітям, але й дорослим! І це правильно - адже вони були такими цікавими!</span><span>єте, що найдивніше? Сам Алан Олександр Мілн ніколи не вважав себе справжнім дитячим письменником!
Саме тому перед сном він читав своєму сину не власні казки, а романи іншого письменника, Пелема Вудхауса, якого вважав «найталановитішим англійським автором».
Але вийшло так, що саме казка Алана Олександра Мілна стала кращою!</span><span>нам з вами ця казка стала відома завдяки перекладу іншого чудового письменника, Бориса Заходера. Його книжка вийшла у 1960 році і з того часу багато разів перевидавалася.
Але ще більшу популярність Вінні-Пух отримав після того, як на кіностудії «Союзмультфільм» було знято три мультфільми за мотивами цієї книжки.
Звичайно, є й інші мультики про пригоди Вінні-Пуха, які було знято на кіностудії Disney.
А у Лондоні навіть є пам'ятник веселому, самовпевненому і дуже хитрому, але такому чудовому ведмежа Вінні-Пуху!</span><span>у ось і все що я вам хотів розповісти про Алана Олександра Мілна, який придумав Вінні-Пуха та його друзів.
А тепер вирішить моє нове завдання.
Отже, допоможіть Вінні вирішити цю задачку.</span></span></span></span>
На Урале, Алтае и в Заподной Сибири
1)проблема роли музыки в жизни человека.
Авторская позиция:музыкой можно не просто наслаждаться, музыка – это то, что может заставить действовать.
2)проблема любви к Родине
Авторская позиция:Писатель как будто хочет уверить нас: ощущение, что ты «не сирота,.. если у тебя есть родина», что ты часть своей земли, своей страны, может возникнуть внезапно, как порыв, идущий из глубины и поднимающий человека высоко.
3)проблема готовности пожертвовать жизнь за свою отчизну.
4)Проблема роли детства в жизни человека.
Аргумент.Бабушка Катерина Петровна вложила во внука Витьку глубокие человеческие премудрости, стала для него символом любви, добра, уважения к человеку. 5)Проблема нашей вины перед близкими людьми
6)Проблема покаяния
Аргумент:Запоздалое чувство раскаяния посещает и героя автобиографической повести В. Астафьева «Последний поклон». Как и блудный сын в притче, давно уехал его герой из родного дома. И вот умерла его бабушка, оставленная в родной деревне. Но не отпустили его с работы на эти похороны. А бабушка, вырастившая и воспитавшая мальчика, была для него всем, «всем, что есть на этом свете дорогого». «Я еще не осознал тогда всю огромность потери, постигшей меня, — пишет В. Астафьев. — Случись это теперь, я бы ползком добрался от Урала до Сибири, чтобы закрыть бабушке глаза, отдать ей последний поклон. И живет в сердце вина. Гнетущая, тихая, вечная. <...> Нет у меня к слов, которые смогли бы передать всю мою любовь к бабушке, оправдали бы меня перед нею».
7)Проблема сиротства
Аргумент:
Для В.П. Астафьева сиротство не чужая беда, а свой собственный крест. Его автобиографический герой Витька Потылицын («Последний поклон») рано потерял маму и живет без отца, но не чувствует своей обездоленности, потому что растет в семье, где его любят, защищают, заботятся о том, чтобы он стал добрым человеком...............................................
8)проблема соблюдения традиций в погребении умерших.
Аргумент:Русский народ религиозен, поэтому стремится соблюдать погребальный обряд. В.П. Астафьев описал в романе «Последний поклон», в главе «Кончина», похороны, где все заботы выполняли «подружки–старушки» как хранительницы народных устоев: «Лежит тетка Агафья еще без домовины на двух лавках. Прибранная, спокойная, выпрямленная, вот и спину ее наконец-то «отпустило», в черном вязаном платочке, белой тюлью прикрытая. Свечи обочь головы горят, в углу, под большой застекленной иконой, лампада светится» (750). Обряд писатель воспринимает как скорбный, поэтому с сожалением говорит о появившейся на селе моде хоронить с оркестром: «<…> Смерть деревенской старухи, скромно, в трудах прожившей век, никакого куражу и шуму не требует. <…> И вообще, худая это, куражливая мода хоронить деревенских крещеных стариков с оркестром» (752). По православным обычаям положено идти за гробом, читая молитвы о спасении души умершего. Не по правилам «хоронить покойника с музыкой <…> хоронить следует со священником
..
9)проблема детского восприятия мира
Аргумент:«Детское восприятие мира - наивное, непосредственное, доверчивое - придает особый, улыбчивый и трогательный колорит всему повествованию»