РОЗМОВА, ЗВАНА АЛФАВІТ, ЧИ БУКВАР СВІТУ.
ДРУЖНЯ РОЗМОВА ПРО ДУШЕВНИЙ СВІТ
<span> </span>
<span> ...Моя розмова стосується лише людинолюбних душ, чесних станів і благословенних видів промислу, які не суперечать божому і людському законові, а складають плодоносний церкви, ясніше кажучи, суспільства, сад, як окремі частини складають годинниковий механізм. </span>
Мова моя тоді спокійніша, коли кожна людина не лише добра, але і споріднену собі всіма сторонами знаходить роботу. Се і є бути щасливим, пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою. Така потреба - се благодійство і послуга. Не дивно, що в стародавніх римлян як потреба, так і благодійство означалося словом officium, тобто моральний обов'язок.
Найдобріша людина тим неспокійніша і нещасніша, чим більшу посаду вона займає, але до неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, коли загубила той скарб, що дорожчий за все на світі: "Веселощі серця - життя для людини, і радість людська - є довгоденність" (Сірах).
Як же не згубити, коли замість добрих послуг лише ображає друзів і родичів, близьких і далеких, співвітчизників і чужоземців? Як не ображати, коли вона суспільству приносить шкоду? Як не зашкодити, коли погано виконувати обов'язки? Як не буде погано, коли немає завзятості і невтомної праці? Звідки ж з'явиться працелюбність, коли немає бажання і старанності? Де ж візьмеш бажання без природи? Природа - всьому початкова причина і рушійна сила. Вона і є матір'ю бажання. Бажання ж - започаткування, схильність і рух. Бажання, за приказкою, сильніше неволі. Воно прагне до праці і радіє з неї, як зі свого сина. Праця - живий і невсипущий рух усієї машини, доки не довершиться справа, що сплітає творцеві своєму вінець радості. Коротко кажучи, природа наснажує до діла і зміцнює до праці, роблячи її солодкою...
Скажу тобі: коли бажаєш, щоб син твій охоче й безпомилково виконував свої обов'язки, мусиш сприяти йому під час вибору звання, відповідно до його якостей. Сто спорідненостей - сто звань, а всі почесні, як законні.
Хіба не знаєш, що маєтність - від чесно виконаних обов'язків, а не обов'язки від маєтності залежать? Чи не бачиш, що низьке звання часто віднаходить маєтність, а високе - губить?
Не дивись, хто вище і хто нижче, хто видніше і незнатніше, багатше й убогіше, але дивись на те, що з тобою споріднене. Вже ми казали, що без спорідненості все ніщо...
Коли володар маєтків живе щасливо, не тому він щасливий, що володіє ними: щастя до маєтків не прив'язане.
<span> Коли казати про володіння за спорідненістю, слід розуміти і види всіх зовнішностей. Зовнішнє те, що лежить поза людиною: грунт, рід, чин тощо. Шукай, що хочеш, але не загуби світу. Шляхетний список лежить поза тобою, а ти поза ним цілком можеш бути щасливий. Він без світу ніщо, а світ без нього - щось, без чого не можна бути щасливим і в едемськім раю.</span>
Пусть на веки в нашем в нашем классе будут дружба и успех.Если мы дружнее всех покорит нас всех успех.Чтоб с вершин не падать вниз, за колектив, дружок, держись!
Так маленька Ассоль справді жила у двох світах: реальному і в світі своїх фантазій і мрій.
Що стосується реального світу: Ассоль проживала в невеличкому портовому містечку разом із батьком одинаком. Її батько заробляв на життя виготовлення фігурок та іграшок з дерева. Ассоль допомагала йому, відносячи фігурки до крамниці. Але одного разу дівчинка заблукала у лісі та зустріла загадкового чоловіка. З цього моменту в Ассоль з`являється її уявний світ.
Уявний світ: у лісі загадковий чоловік розповідає Ассоль, що у майбутньому на кораблі з пурпуровими вітрилами до неї прибуде принц, який стане коханням її життя. Дівчинка просто загорілася цією мрією. Коли вона повернулася додому, Ассоль розповіла все батьку, а він подумавши, що це просто ще одна вигадка доньки, погоджується з нею. Від цього віра Ассоль стала ще твердішою. Вона вирішила, що не дивлячись ні на, що зустріне свого принца.
Щож стосовно дитинства: дівчинка не мала матері, але батько дуже сильно її любив та опікував. Ассоль любила сидіти на його колінах, коли він працював. Можна сказати, що в їхніх стосунках була повна ідилія.
Але окрім батька в Ассоль не було ніякої підтримки. Вона навіть не мала друзів. А все через те, що всі в місті вважали її божевільною, бо дівчинка жила своєю мрією. Але чи можна так казати на людину з такою сильною вірою та силою волі. Але, як кажуть, у кожної людини своя думка.
Недавно я прочитал повесть Л. Н. Толстого «Детство» . Автор рассказывает о детстве Николеньки Иртеньева.
<span>Меня поразили внутренние монологи героя, из которых видно, как формировались его характер, взгляды на людей, на себя, на жизнь. Меня это заставило вспомнить свое детство. </span>
<span>Детство — самая счастливая и светлая пора в жизни. Первый луч солнца, первый дождик, первое слово, первая улыбка, первая обида — все это в детстве. </span><span>«Куда уходит детство?.. » — поется в одной песне. Я думаю, оно никуда не уходит, оно остается во мне. Навсегда. Оно станет моим прошлым, моей историей, моим Началом. А без прошлого человек жить не может. Он наполняется прожитыми годами, как я сейчас наполнен детством! </span>