Я напишу не як твір а проссто інформацію, гадаю це допоможе:))
На початку твору Лаврін постає дуже доброзичливою, життєрадісною людиною, також вім був можна так сказати смиренним, на відміну від свого брата. Але під час постійних сварок у сім*ї Кайдашів ,закономірним явищем столо те, що Лаврін став уподобатися до таких вчинків як і Карпо.
З мелашкою сталося те саме. На початку твору вона дуже лагідна, добра, але зновж таки, напруга з боку Мотрі та свекрухи виводять її з себе.
Отже, Лаврін і Мелака зазнають психолонічних змін у творі, тому що у постйних , сварках та гризні, нічого путнього не вишло би.
Бертольд: виступає в тексті як уособлення зла, злий, підступний, користується даром поета на користь собі, здатний кохати, віддав би все заради графства і замка
Поет: добрий, здатний кохати, використовує свій дар на користь людям, ввічливий, для нього немає більшого багатства, ніж поле, річки, сонце, небо.
Мені здається, що сенс життя кожної людини полягає в тому, щоб знайти свою справу і людей, яких він буде любити.
Можливо, ці люди стануть його сім"єю та друзями.Можливо, вони будуть робити одне діло на користь інших людей. Якщо не знав любові, то прожив життя дарма. І не обов"язково це повинна бути любов до жінки чи чоловіка.
Кажуть, що кожна людина прийшла в цей світ для якогось діла, але не завжди вона його знаходить. Головною рисою людини є її людяність, любов та бажання зробити цей світ кращим.
І, на мою думку, сенс життя та щастя кожного - це використання своїх здібностей для добра та справ любові.
Ярослав Михайлович Стельмах народився 30 листопада 1949 р. в Києві в родині відомого українського письменника Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, Вищі літературні курси в Москві та аспірантуру. Працював викладачем у вищих навчальних закладах, перекладачем.
Відомий літератор Абрам Кацнельсон згадував часи, коли він підтримав на Всесоюзному семінарі молодих письменників молодого українського драматурга Ярослава Стельмаха, порекомендувавши його п'єси знаменитому тоді Панасу Салинському — голові ради з драматургії Союзу письменників СРСР, що формував репертуар усіх театрів по країні. Ярослав Салинському дуже припав по душі і своїми талановитими творами і, головне, скромністю. У бесідах він жодного разу не згадав, що є сином класика української літератури, лауреата всіх існуючих тоді премій, Михайла Стельмаха.
Я. Стельмах відомий насамперед як драматург. Серед його п'єс є твори для дітей: «Шкільна драма», «Вікентій Прерозумний» та інші. П'єси «Привіт, Синичко!» та «Запитай колись у трав» входили до репертуару багатьох театрів колишнього СРСР. Займався Я. Стельмах і перекладацтвом.
Він також писав оповідання, повісті для дітей: «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Якось у чужому лісі», «Найкращий намет» та інші. Твори Стельмаха відзначаються захопливим сюжетом, тонким гумором, яскраво змальованими постатями маленьких героїв.
Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
Хід подій, збіг обставин, напрям життєвого шляху, що ніби не залежать від бажання, волі людини. Як бачите, доля закинула мене аж у Крим (Коцюб., III, 1956, 126); Тільки глибоко десь, на дні дівочого серця, ятриться біль, що не знає вона отакого тихого людського щастя, що обікрадена злою долею її щира і вірна любов (Цюпа, Назустріч.., 1958, 357); * У порівн. Коли ж мене на півдорозі стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний (Л. Укр., І, 1951, 196); // Умови життя; життєвий шлях і те, що на ньому виникає. Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась: Мов сирота вона, тиняється сама (Гл., Вибр., 1957, 183); Орел вийняв карі очі На чужому полі, Біле тіло вовки з’їли, — Така його доля (Шевч., І, 1951, 4); Катерина міцно з’єднала свою долю з Антоновою долею (Чорн., Визвол. земля, 1959, 6); Моя солдатська доля почалася далеко-далеко від рідних країв (Загреб., Європа. Захід, 1961, 69); // Бажане, щасливе життя Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… (Л. Укр., І, 1951, 324); Прокіп Савич одним з перших порушив звичаї свого містечка і пішов шукати долі не на морі, а в степах, на суходолі (Дмит., Наречена, 1959, ).