<span>Багато в нашій літературі було творів про тяжке життя жінок. Але, на мою думку, шедеврами української літератури є поеми Т. Шевченка «Катерина» та «Наймичка». «Катерина» — драма життя селянської жінки, що й зараз хвилює душу, змушує по-іншому .дивитися на світ. Ще в перших рядках застерігає Т. Шевченко:</span>Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі — чужі люди,<span>Роблять лихо з вами. Але нічого не значить для Катерини застереження ні батька, ні матері, ні пересуди сусідів. Вона кохає «свого Івана» щиро, віддано, «як знало серденько». Заради цього кохання ладна Катруся піти на все. Бо за милого «любо й потужити». Я гадаю, що така дівчина заслуговує щасливої долі — долі жити разом з милим, коханим, мати міцну сім’ю. Але натомість стає вона покриткою, руйнуються всі її мрії, всі надії. Мені здається, що це найстрашніше у житті. Не милує Катерину доля: народила вона сина-безбатченка, до цього ще й батьки відвертаються від неї:</span>Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.<span>Іде Катерина з рідної домівки, у широкий, незнаний світ шукати батька свого сина, йде, бо все ще вірить у кохання. Вражають мене своєю ліричністю та драматичністю рядки про те, як збирається вона у далеку путь. Здається, що ніби стають перед очима живі картини: не прощають батьки доньку, рветься на шматки серце. Болісно на це дивитися. Як хочеться допомогти цій змученій незгодами жінці, якій треба захищати крихітку-дитину! Ось вона бере з-під батьківської вишні землю на згадку про домівку, щоб у чужому краї поклали чужі люди на її могилу:</span>А своєї ся крихоткаЛадо мною ляже Та про долю, моє горе<span>Чужим людям скаже. Так, цій дитині призначена нелегка доля — доля жити серед чужих людей, доля чути завжди страшне слово «байстря». Стискає серце від жалю, і здається, що й сам Шевченко плаче разом зі своєю Катериною, тому й називає її «серце моє». Вражає кривда, що її бачить героїня на кожному кроці: і люди знущаються, москалі сміються з неї. Але ще є надія у серці Катерини. Зігріває вона її зламану, знівечену душу, хоч з кожним кроком, з кожною нічкою, що їй довелося провести під тином, та ще й з немовлям на руках, тане ця надія, надія знайти коханого, віддати йому сина. Адже діти ні в чому не винні…</span>На кого собаки на улиці лають?Хто голий, голодний під тином сидить?Хто лобуря водить?Чорняві байстрята.<span>Отака доля чекає безбатченків; тому й хоче Катерина позбавити свого сина такої долі. Скільки розпачу вкладає автор у вуста героїні, скільки сліз та суму, скільки невимовної туги!</span> Якщо для москаля кохання — це іграшка, забава, то для Катерини — це дуже серйозно. І дитина — плід кохання, що зв’язує назавжди закохані серця. Не змогла винести вірна Катруся зради, тому що зраджено не тільки кохання, її, зраджено й сина, дитину, що не повинна відповідати за гріхи батьків. Останні слова її, звернені до сина, його вона поклала просто на шляху, були:«Оставайся шукать батька, А я вже шукала».<span>Взяла її тіло холодна вода, не залишивши навіть сліду. Тільки бідне байстря, що, ні родини, ні хатини, навіть батько ніколи не впізнає, а як впізнає, то відцурається. Буде ця дитина жебракувати, будуть з неї знущатися, бо безбатченку не всміхнеться доля, незважаючи на чорні брови. Я гадаю, що в образі Катерини уособлена трагічна доля жінок України, зневажених, розбитих злиднями та несправедливістю. Як болісно мати дитину від коханого, якої він зрікається, цурається! І мені здається, що іншого виходу для цієї жінки не було — сам Т. Шевченко пише:</span>Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала,Дунув вітер понад ставом — сліду не стало.<span>І все ж таки хочеться вірити, що її сину всміхнулася доля, щаслива доля!</span>
Кожна людина під словом "цінності" розуміє , щось своє. Одні одразу ж думають про матеріальні цінності , тобто богатство, а інші навпаки замислюються над вічним. До вічних цінностей належить духовність. Мабуть, духовні цінності є найголовнішими в житті людини, бо саме вони приносять в наше життя світло, що неможливо побачити , милуючись лише матеріальним. Духовні цінності живуть цілі роки так покоління, що зміняються одне за одним. Вони відбиваються у душі та серці людини , що їх береже. До нас вони приходять у вигляді пісень, казок , віршів. Замислюючись над цим, я завжди згадую маму, бо саме вона з ранніх дитячих років учить простим людським радощам. З її казками та піснями в яких майорить любов та турбота приходять до нас прості почуття, які не можна побачити чи доторкнутися до них, але вони є. У своєму серці людина проносить через усе життя цей скарб. Я вважаю, що саме такі прості на перший погляд речі ,як любов, турбота, співчуття, бачення прекрасного та багато чого іншого залишаться на віки найважливішими людськими цінностями. Отже, слід берегти та примножувати ці скарби,щоб вони не зникли у часах та не загубилися за матеріальним. Обов`язково треба передавати цей скарб наступним поколінням та вчити їх , що нема на світі нічого дорожчого від простих людських цінностей.
До Костенко Ліно Василівно, я захоплююсь вами як письменницею та поетесою. Ви вносите в життя українського народу невтомну жагу до життя, ваші твори для нас орієнтир майбутнього. Читаючи ваші поезії, особисто в мене, захоплює дух. Вони, немов стріли, вражають в саме серце і залишають відбиток любові. Водночас такі теплі та чуттєві, сильні та живі, голосні та печальні. Спасибі вам! Спасибі вам за те, що ви є, за те що ви українка і ми український народ повинні пишатися тим, що маємо за честь бути вашими співвітчизниками. Я теж пишу вірші і саме ви та ваші поезії мене надихають. Поетична збірка "Річка Геракліта" - шедевральна! Гортаючи її сторінки, в мене нагортаються сльози... Її глибина чарує...Чи можемо ми очікувати найближчим часом появу нової збірки? <span>Скільки всього хочеться сказати, скільки запитати, але "несказане лишилось несказанним...". Дуже хочу, щоб ви прочитали цей невеличкий лист палкої шанувальниці. Ви, мабуть прочитаєте і забудете, бо у вас таких "монологів" - мільйони, а мені все одно приємно. Мрію про зустріч з вами...</span>
1. На дві частини. У першій йде мова про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, у другій - з 1677 року найважливіші події за роками. 2. Панегірик - похвальний відгук про кого чи що-небудь. 3. Б.Хмельницький, П. Полуботок, І.Мазепа, С.Наливайко, П.Дорошенко. 4. Новаторство в теорії віршування: вживає чоловічі рими, "неточні рими" вводить, збагачує жанрове розмаїття (оди, духовні пісні, псалми, панегірики тощо) 5. Михайло Ковалинський. 6. Із 30 байок. 7. Воля порівнюється із золотом. 8. Судова Вишня на Львівщині. 9. 12 квітня 1806 року Котляревський отримав звання штабс-капітана. Очевидно, просто за довготривалу військову службу. З 1976 року він був на службі. Спочатку кадетом, потім його підвищили до аудитора, потім - прапорщик, потім підпоручик, поручик, ад"ютант і потім уже штабс -капітан. 10. Енеїв батько Анхіз.
<span> Пройдуть роки. Життя героїв складеться по-різному. Дядько Чепіжний впаде у одну з ям, які викопував для звірів. Він теж буде немічний і , можливо, почне співчувати старому вовкові. Настануть спокійні дні для Сіроманця, він житиме у Сашка. Сусіди, бачачи лагідний характер вовка, перестануть боятися його. Галя стане ветеринаром. Вона залишиться працювати у рідному селі. Лікуватиме хворих тварин. Сашко вивчиться на лісника. Здійсниться його мрія. Він зі своїм Сіроманцем стане надійним захисником і охоронцем лісу.</span>