Я очень люблю читать сказки. В них рассказывается об интересных событиях и приключениях, действуют фантастические существа, звери приобретают человеческие черты, используются магические предметы. Чтоб попасть в сказочный мир, нужно иметь богатое воображение. Поэтому сказки развивают нашу фантазию. Без нее не представишь ни волшебную жар-птицу, ни многоголового Змея-Гориныча, ни Бабу Ягу, что летает в ступе. В сказке всегда происходит борьба добра и зла. Хорошие сказочные герои обязательно выходят победителями, какие бы препятствия им не приходилось преодолевать. Герда из сказки датского писателя Г. К. Андерсена "Снежная королева" преодолела огромное расстояние, невзирая на опасность, в поисках своего названного брата Кая. Казалось бы, что может сделать одна маленькая девочка?
Но хорошее сердце Герды притягивает к себе других хороших людей и зверей. Ей помогают и лесной ворон и ручная ворона, и принц и принцесса, и северный олень, и лапландка и финка. Даже маленькая разбойница добреет рядом с Гердою. Эта героиня Андерсена учит нас доброты и преданности, доказывает нам, что любовь и мужество сильнее злых чар. Теплое сердце маленькой девочки оказалось более дорогим богатств бездушной Снежной королевы и власти над всем миром.
Ваня и Павлуша из бедной семьи; Костя рассказывал историю о утонувшем мальчике; Илюша рассказывал о домовом; Костя рассказывал о русалке,которая по словам его папы привиделась Гавриле;Илюша рассказывал о барашке,который привидился псарю Ермиле на могиле утопленника (на реке);Илюша говорил о варнавицах (ходят в кафтане долгополом);Павлуша рассказывал о Тришке. всё,больше не помню. сама недели 2 читала,довольно интересный рассказ.
ПЛАТОНОВ, АНДРЕЙ ПЛАТОНОВИЧ (1899–1951), настоящая фамилия Климентов, русский прозаик, драматург. Родился 16 (28) августа 1899 в рабочем пригороде Воронежа. Был старшим сыном в семье слесаря железнодорожных мастерских. Впечатления нелегкого, полного взрослых забот детства отразились в рассказе Семен (1927), в котором образ заглавного героя имеет автобиографические черты. Учился в церковноприходской школе, в 1914 вынужден был оставить учебу и пойти работать. До 1917 сменил несколько профессий: был подсобным рабочим, литейщиком, слесарем и т.п., о чем написал в ранних рассказах Очередной (1918) и Серега и я (1921). По словам Платонова, «жизнь сразу превратила меня из ребенка во взрослого человека, лишая юности».
<span> В 1918 Платонов поступил в Воронежский железнодорожный политехникум, реализовав проявившийся в нем с детства интерес к машинам и механизмам. Некоторое время, прервав учебу, работал помощником машиниста. В 1921 написал брошюру Электрофикация и по окончании техникума (1921) называл электротехнику своей основной специальностью. Потребность учиться Платонов объяснил в рассказе Река Потудань (1937) как желание «поскорее приобрести высшее знание», чтобы преодолеть бессмысленность жизни. Героями многих его рассказов (На заре туманной юности, Старый механик и др.) являются железнодорожники, жизнь которых он хорошо знал с детства и юности. </span>
<span> С 12 лет Платонов писал стихи. В 1918 начал работать журналистом в воронежских газетах «Известия укрепрайона», «Красная деревня» и др. В 1918 в журнале «Железный путь» начали публиковаться стихотворения Платонова (Ночь, Тоска и др.), вышел его рассказ Очередной, а также очерки, статьи и рецензии. С этого времени Платонов становится одним из самых заметных литераторов Воронежа, активно выступает в периодике, в том числе под псевдонимами (Елп.Баклажанов, А.Фирсов и др). В 1920 Платонов вступил в РКП(б), но уже через год по собственному желанию вышел из партии. </span>
<span> Книга стихов Платонова Голубая глубина (1922, Воронеж) получила положительную оценку В.Брюсова. Однако в это время, под впечатлением от засухи 1921, приведшей к массовому голоду среди крестьян, Платонов решил переменить род деятельности. В автобиографии 1924 он писал: «Будучи техником, я не мог уже заниматься созерцательным делом – литературой». В 1922–1926 Платонов работал в Воронежском губернском земельном отделе, занимаясь мелиорацией и электрификацией сельского хозяйства. Выступал в печати с многочисленными статьями о мелиорации и электрификации, в которых видел возможность «бескровной революции», коренного изменения к лучшему народной жизни. Впечатления этих лет воплотились в рассказе Родина электричества и др. произведениях Платонова 1920-х годов. </span>
<span> В 1922 Платонов женился на сельской учительнице М.А.Кашинцевой, которой посвятил повесть Епифанские шлюзы (1927). Жена стала прототипом заглавной героини рассказа Песчаная учительница. После смерти писателя М.А.Платонова много сделала для сохранения его литературного наследия, публикации его произведений. </span>
<span> В 1926 Платонов был отозван на работу в Москву в Наркомзем. Был направлен на инженерно-административную работу в Тамбов. Образ этого «обывательского» города, его советской бюрократии узнается в сатирической повести Город Градов (1926). Вскоре Платонов вернулся в Москву и, оставив службу в Наркомземе, стал профессиональным литератором. </span>
<span> Первой серьезной публикацией в столице стала повесть Епифанские шлюзы. </span>
Поль-Марі Верлен (Paul Marie Verlaine) народився 30 березня 1844 в місті Мец, в сім’ї військового інженера. Після відставки батька сім’я переїхала до Парижа, де і пройшли шкільні роки поета. У 1858 Верлен починає писати вірші, посилає Віктору Гюго вірш «Смерть» У 1862 році він закінчив ліцей і вступив на юридичний факультет університету. Але через матеріальні проблеми сім’ї в 1864 році почав працювати дрібним службовцем в страховій компаній, після в мерії одного з паризьких районів, а незабаром і в сільській ратуші. У 1863 р його вперше надрукували, це був сонет «Пан Прюдом», який свідчив про захоплення групою «Парнас». У другій половині 60-х років приєднався до цієї групи. У цей період поет цікавився риторикою, іноземними мовами, багато читав Ш.-О. Сент-Бева, Ш. Бодлера, Т. Банвіля, відвідував літературні салони. Велике враження на нього справив Л. де Ліль, навколо якого гуртувалися молоді письменники, які видавали збірку «Сучасний Парнас», де друкувався і Верлен. Але письменник шукав власний шлях, відмінний від об’єктивістської «однобокої» поезії парнасців. Книга Ш. Бодлера «Квіти зла» дала імпульс розвитку імпресіоністичних вражень, символістичного образу. У 60-х роках виходять збірки «Сатурнічні поезії»» (1866) і «Вишукані свята» (1868). Однак широка публіка не зрозуміла віршів Верлена, тривалий час популярність обходила його. 1865 — Верлен працює експедитором в мерії Парижа. У кінці липня 1869 поет познайомився зі своєю майбутньою дружиною Матільдою Моті, а в 1870 р одружився на ній. До збірки «Добра пісня» (1870) увійшли твори, які він присвятив своїй дружині. Однак надії на щасливе сімейне життя не виправдалися Після 18 березня 1871 Верлен приєднався до Комуни. У лютому 1871 письменник отримав листа з маленького провінційного містечка Шарлевіль від тоді ще не відомого 18-річного Артюра Рембо з декількома його віршами. Вони викликали зацікавленість, і Верлен запросив юнака в Париж, вони подружилися. Верлен, незважаючи на вікову перевагу, потрапив під вплив сильної натури Рембо. У 1872 р ховаючись від переслідувань за участь у Паризькій комуні, поет покинув будинок, дружину, дитину і відправився разом з другом Рембо в подорож — до Англії, а після в Бельгію. Роз’їжджаючи по Європі Верлен і Рембо шукали — разом і окремо — своє місце в мистецтві. Під час сварки в липні 1873 М. П. Верлен поранив А. Рембо пострілом револьвера, за що був засуджений брюссельським судом до двох років в’язниці. До того ж суд дізнався про комуністичне минуле поета. У в’язниці він написав вірші, які увійшли до збірки «Романси без слів» (1874). Це вершина музичності Верлена. У в’язниці поет дізнався, що дружина подала на розлучення. Коли 16 січня 1875 він вийшов з в’язниці, ніхто не зустрічав його біля воріт, крім старенької матері. Відчуваючи самотність Верлен знову шукав підтримку з боку Рембо і зустрівся з ним в Шртутгарті. Ця їхня зустріч виявилася останньою: повертаючись додому в нетверезому стані, вони посварилися і влаштували бійку на березі Неккар. Більше вони не бачилися. Повернувшись до Парижа, а після переїхавши до Лондона, Верлен намагався налагодити своє життя: викладав мови, займався сільським господарством, але врешті-решт повністю віддався літературній праці. У 70-80-і роки поет все більше звертається до Бога. Релігійний настрій відбився в його збірці «Мудрість» (1881). У 1884 р виходить збірка «Колись і недавно» і книга літературно-критичних статей «Прокляті поети», куди увійшли нариси про шістьох поетів, у тому числі і про Артюра Рембо, Стефана Малларме і самого Поля Верлена. Естетичні принципи поета отримують досконалу форму у збірниках останнього періоду «Любов» (1888), «Щастя» і «Пісні для неї» (1891). Письменник очолював плеяду молодих поетів. Його вірші отримали шалену популярність. На традиційній церемонії обрання «короля поетів» 1891 після смерті Л. де Ліля, більшу кількість голосів було віддано за Верлена. Але визнання прийшло надто пізно: здоров’я письменника похитнулося. Талановитий поет останні роки хворів і майже постійно змушений був знаходиться в лікарнях. 8 січня 1896 поет помер від кровотечі в легенях.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/pol-verlen-korotka-biografiya/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua