Былина про Илью Муромца.
Есть и другие былины (про других богатырей)
В творі висвітлюються наступні проблеми:
проблема
жорстокості кріпосників; проблема
важкого становища селян; проблема
наростання протестних настроїв у селянському середовищі; проблема
рекрутчини; проблема
сімейно-побутових стосунків; проблема
вибору житєвих цінностей.
В тайге стоит избушка. В нее заходят на короткое время зимой охотники, такие как старик Никитич.
Никитич сидит перед маленькой печуркой, курит трубку. Никитич любит тайгу, особенно зимой, не боится одиночества, считает себя безраздельным хозяином большого белого царства. Неожиданно он слышит, как кто-то подъезжает к избушке на лыжах. В дверях показывается высокий красивый парень, проходит к печке, чтобы обогреться. Никитич наметанным глазом сразу определяет, что парень — не охотник (у него нет ружья, подъехав к избушке он спросил, кто в ней, как никогда не сделал бы охотник). Никитич начинает задавать парню вопросы. Парень неохотно отвечает, что он геолог, отстал от партии, просит у старика водки. Выпив, гость становится разговорчивей. На вопрос, что он ищет, парень отвечает: «Волю». Спустя некоторое время парень признается, что бежал из заключения, что больше всего ценит волю. Старик без опаски, сочувственно, замечает, что поступок этот «зряшный», что теперь не прежние времена и беглеца все равно поймают. Парень рвется в город. Старик недоумевает, что так манит туда людей. На месте парня Никитич бы вырыл в тайге землянку и отсиделся бы-лет пять, не стремился бы на верную погибель. Трое внуков Никитича тоже не могут жить без города, а приезжая в гости к деду, ходят в тайгу на охоту только из вежливости. Никитичу немного стыдно, что он ничем не может ублажить внуков, поскольку то, что он ценит больше всего на свете, им абсолютно не интересно.
Парень пьет еще, начинает скандалить. Никитич осаживает его: «Не поганься! Пустили тебя, как доброго человека, а ты лаяться начал. Обиделся — посадили! Значит, было за что... Я не поп, и здесь тебе не церква, чтобы злобой своей харкать. Здесь тайга: все одинаковые. Помни это. А то и до воли своей не добежишь — сломишь голову... Найдется и на тебя лихой человек. Обидишь вот так вот — ни за што ни про што, он тебе покажет, где волю искать». Парень извиняется, объясняет, что просто терпеть не может, когда его начинают учить жизни. Он любит жить красиво, наслаждаться, пить шампанское, рисковать, испытывать свою храбрость, терпеть не может святош. Никитич говорит, что он сам себя святым не считает, поскольку с молодости за ним тянется тяжкий грех: он соблазнил дочь родителей-отшельников, у девушки родился ребенок, которого
Никитич не воспитывал и теперь чувствует свою вину перед этим человеком.
Особливо жорстокою, неочікуваною, страшенною у своєму перебігу та наслідках є Друга світова війна.
Інтелігенція, зокрема письменництво, не могла залишитися осторонь величезної трагедії людства в цілому та окремих народів. Чимало письменників пройшли війну, брали участь у боях, втрачали близьких та друзів, були свідками жахливих родинних історій розлучень та щасливих єднань. Багато віршованих та прозових творів митців з різних куточків світу відобразили горе, кров, сем, злість, сльози – усі атрибути війни.
Кожна воююча країна виголошувала надто гучні речі, зависокі ідеали та священі інтереси прагла боронити, саме тому багато хто не одразу відкрив анти людяність війни та брехливість воєнної пропаганди. Одразу проти кровопролиття висловлювалися Стефан Цвейг та Бертольд Брехт. Письменники Ернест Міллер Хемінгуей, Уільям Фолкнер, Еріх Марія Ремарк пройшли Першу світову війну і «оцінили» всі жахи мілітаризму та військової агресії. В своїх творах вони показують біль втрат та відчай людей, відсутність будь-якої надії на нормальні умови існування, звичайне людське життя. Фронтовики, вірячи в певні ідеали, проходили війну, але повністю зневірячись у своїй правоті не могли знайти спокою у повоєнні часи. Так народилася генерація «втраченого покоління».
Пауль Целан у своїх збірках про війну висвітлює увесь спектр переживань, які завдає людині невизначене завтра, втрата близьких або постійна загроза життю рідни. «Останнім актом історії» називає поет війну і чекає на Страшний суд після неї.
Генріх Белль у своєму «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…», як і в інших творах показує звичайну людину на війні, жертву обставин та часу, в якому випало жити. Герої – звичайні солдати, які не знайшли внутрішньої сили повстати проти фашистської системи, і тепер постійно страждаючі від причетності до горя інших.
Письменник не тільки засуджує фашизм, але й будь-яку війну, як прояв насильства над людиною.
Багато інших письменників та поетів всього світу різко засудили у своїх творах Другу світову війну та несли гасло не допустити ніколи більше подібних трагедій.